Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Не будь туристкою. Ти зіпсувала нам поїздку до вулкана. Я хочу відправитися туди ще раз завтра або післязавтра. Хочу подивитися на небо.

Вона вийшла і глянула вгору. Небо було чистим й блакитним. Повернувшись, вона сказала:

— Вулкан втишується, іноді на цілий тиждень. Ми не можемо дозволити собі чекати тиждень, поки він знову почне вивергатися.

— Можемо. Ми почекаємо. Ти заплатиш за таксі туди й назад, зробиш усе як годиться й отримаєш від цього задоволення.

— Ти вважаєш, тепер ми зможемо отримати від цього задоволення? — запитала вона.

— Якщо це буде остання наша поїздка, ми отримаємо від неї задоволення.

— Ти наполягаєш?

— Почекаємо, поки небо знову затягнеться димом, і повернемося на гору.

— Піду куплю газету. — Вона зачинила двері і вийшла в місто.

Вона йшла по свіжовимитих вулицях, заглядала у блискучі вітрини, з насолодою вдихала дивовижно чисте повітря, і все було би чудово, якби не дивне тремтіння десь у грудях. Нарешті, намагаючись угамувати гуркотливу порожнечу всередині, вона підійшла до водія, котрий стояв біля таксі.

— Сеньйор, — звернулася вона.

— Так? — відгукнувся водій.

Вона відчула, як її серце завмерло. Потім знову забилося, і вона продовжила:

— За скільки ви довезете мене до Морелії [58] Морелія — столиця та найбільше місто мексиканського штату Мічоакан. ?

— Дев'яносто песо, сеньйоро.

— Я зможу сісти там на поїзд?

— Ви можете сісти на поїзд тут, сеньйоро.

— Вірно, але з деяких причин я не можу його тут чекати.

— Тоді я відвезу вас в Морелію.

— Ходімо зі мною, мені треба ще дещо зробити.

Таксі залишилося чекати навпроти готелю «Де лас Флорес». Жінка увійшла туди сама, ще раз оглянула мальовничий дворик, обсаджений квітами, прислухалася до звуків дивного блакитного рояля, на якому грала дівчина; цього разу це була «Місячна соната» [59] Всесвітньо відома Соната для фортепіано № 14 (ор.27 № 2), знана також як «Місячна соната» (нім. Mondscheinsonate), була написана німецьким композитором Людвіґом ван Бетховеном в 1800-1801 рр. Назву «Місячна» запропонував у 1832 р., вже після смерті автора, поет Людвіг Рельштаб. , вдихнула пронизливе, кришталево чисте повітря і, заплющивши очі, опустила руки, похитавши головою. Вона простягнула руку до дверей і тихенько їх відчинила.

«Чому саме сьогодні»? — спитала вона себе. — Чому не в інший день за останні п'ять років. Чому я чекала, навіщо зволікала? Тому що... Тисячі тому що... Тому що завжди сподіваєшся, що все знову піде так, як у перший рік після весілля. Тому що бували моменти, тепер вже набагато рідше, коли він поводився бездоганно цілими днями, навіть тижнями, коли нам було добре удвох і світ розквітав зеленими і яскраво-блакитними фарбами. Бували митті, як учора, коли він скидав свою броню, оголюючи свій страх, жалюгідну самотність й говорив: «Я кохаю тебе, ти мені потрібна, не покидай мене ніколи, мені без тебе страшно». Бо іноді їм було добре виплакатися навзаєм, помиритися, а опісля неодмінно проводити дні і ночі в злагоді. Тому що він був гарний. Тому що вона багато років жила одна, поки не зустрілася з ним. Тому що їй не хотілося знову залишитися самотньою, але тепер вона знала: краще бути самотньою, ніж жити так, бо вчора він знищив її друкарську машинку — не фізично, ні, але словом і думкою. Так само він міг би схопити її саму і скинути з моста в річку.

Вона не відчувала своєї руки на ручці дверей. Так наче електричний розряд на десять тисяч вольт паралізував її тіло. Не відчувала ніг на плитках підлоги. На обличчі не залишилося емоцій, усі думки щезли.

Він спав, повернувшись до неї спиною. У кімнаті панували зелені сутінки. Швидко й безшумно вона накинула пальто і перевірила в гаманці гроші. Тепер одяг та друкарська машинка не мали для неї жодного значення. Стали порожнім звуком. Все навколо, неначе величезний водоспад, летіло у прозору безодню. Ні шуму, ні струсу — лише світлі води, що ринуть з однієї порожнечі в іншу, а далі в нескінченну безодню.

Вона стояла біля ліжка і дивилася на сплячого чоловіка: знайоме чорне волосся на потилиці, сонний профіль. Раптом він ворухнувся і запитав крізь сон:

— Що?

— Нічого, — відповіла вона. — Нічого, зовсім нічого.

Вона вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Таксі з ревом помчало в місто, на неймовірній швидкості виїхало на шосе, рожево-блакитні стіни будинків зникали за ними, люди відскакували вбік, зустрічні машини дивом уникали зіткнення, і ось позаду залишалося місто, готель, чоловік і... Все! Мотор таксі затих.