— П'ятдесят доларів. Ти обіцяла, якщо справа дійде до істерик і рукоприкладства.
— Це була лише вода. Я ж тебе не вдарила. Гаразд, замовкни, я заплачу тобі ці гроші, я заплачу скільки завгодно, тільки не нервуй мене, і це того варте. Це варте і п'ятисот доларів, навіть більше. Я заплачу.
Вона відвернулася. «Якщо людина довго хворіє, якщо вона єдина дитина в сім'ї, єдиний хлопчик, то вона стає такою, як він, мій чоловік, — розмірковувала вона. — Потім йому виповнюється тридцять п'ять років, а він все ще не вирішив, ким стане в житті — гончарем, соціальним працівником чи бізнесменом. А його дружина, навпаки, завжди знала, ким хоче стати — письменницею. Мабуть, життя з такою жінкою, котра знає, чого хоче від життя і як зробити кар'єру, страшенно дратує його. А коли її розповіді — не всі, лише деякі — нарешті були продані, їхнє подружнє життя затріщало по швах. Як щиро він переконував її в тому, що вона неправа, а він правий, що вона ще дитина, яка не може відповідати за свої вчинки і даремно розтринькує гроші. Гроші мали стати зброєю, щоби запанувати над нею. Коли вона дратувалася, то змушена була віддавати частину свого дорогоцінного заробітку, який діставався їй нелегкою працею».
— Знаєш що, — промовила вона вголос, — відтоді, як моє оповідання опублікували в журналі, ти почав частіше сваритися, а я більше платити грошей.
— Що ти маєш на увазі? — поцікавився він.
Їй здавалося, що це справді так. Відколи журнал купив її оповідання, він почав застосовувати особливу логіку для провокування всіляких ситуацій, логіку, проти якої вона була безсила. Дискутувати з ним було неможливо. Зрештою все зводилося до того, що вона опинялася у глухому куті, пояснення вичерпані, виправдання вичерпані, гордість розтоптана вщент. Залишався лише напад.
Вона могла дати йому ляпас або щось розбити, а потім платила, і він залишався переможцем. Він відбирав у неї єдину мету, визнання її успіху, принаймні він так вважав. Але, як не дивно, вона ніколи не скаржилася, їй було байдуже, що він забирає її гроші. Якщо гроші могли помирити, якщо вони робили його щасливим, якщо він гадав, що цим змушує її страждати, хай буде так. У нього перебільшене уявлення про цінність грошей; втрата або витрата грошей завдавала йому болю, тому він думав, що його дружина страждатиме так само. «Мені не шкода, — думала вона. — Я би віддала йому всі гроші, адже пишу зовсім не заради них, я пишу, щоби сказати те, що хочу сказати, йому цього не зрозуміти».
Він заспокоївся.
— То ти заплатиш?
— Так. — Вона поспіхом одягала штани і куртку. — Насправді, я давно хотіла тобі сказати. Відтепер я буду віддавати тобі всі гроші. Немає необхідності тримати наші прибутки окремо. Завтра я віддам тобі все.
— Я цього не просив, — спохопився він.
— Я наполягаю. Тепер усі гроші будуть у тебе.
«Зараз, — думала вона, — я обеззброюю тебе. Відбираю у тебе зброю. Тепер ти не зможеш тягнути з мене гроші по одній жалюгідній монетці, цент за центом. Доведеться вигадати інший спосіб, щоби допекти мені».
— Я... — почав він.
— Не будемо більше про це говорити. Вони всі твої.
— Я просто хотів провчити тебе. У тебе важкий характер, — сказав він. — Я думав, ти будеш тримати себе в руках, якщо знатимеш, що за це треба платити.
— Ох, звичайно, я живу тільки заради грошей, — уїдливо мовила вона.
— Мені не потрібні гроші.
— Гаразд, годі вже.
Втомившись від цих розмов, вона відчинила двері і прислухалась. Сусіди нічого не чули, а якщо й чули, то не звернули уваги. Фари таксі, що очікувало їх, освітлювали дворик перед готелем.
Вони вийшли з номера у прохолодну місячну ніч. Вперше за багато літ вона йшла попереду.
В ту ніч Парикутин був схожий на золоту річку, далеку, дзюркотливу річку розплавленої руди, що стікає у мертве лавове море, до чорного вулканічного берега. Час від часу, якщо затамувати подих і втишити скажений стукіт серця, можна було почути, як лава зіштовхує з гори каміння, яке котиться, перевертається і ледь чутно гуркоче. Над кратером виднілося червоне сяйво, а зсередини беззвучно здіймалися світло-коричневі і сірі хмари, залиті рожевим світлом.
Вони стояли вдвох на протилежному схилі на пронизливому холоді, залишивши коней позаду. Недалеко від них, у дерев'яному будиночку, вчені-вулканологи запалювали гасові лампи, готували вечерю, заварювали міцну каву і перешіптувалися, щоби не стривожити ясне, вибухонебезпечне нічне небо. Вони були далеко-далеко від усього іншого світу.
Читать дальше