Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

За дверима почулися кроки і чийсь стук.

— Сеньйоро, — покликав тихий голос по-іспанськи. — Третя година.

«О Господи», — подумала жінка.

— Тс-с-с! — прошипіла вона, підійшовши до дверей.

Але чоловік вже прокинувся.

— Що там таке?

Вона прочинила двері.

— Ви прийшли невчасно, — сказала вона водію таксі, котрий стояв у темряві.

— Третя година, сеньйоро.

— Ні, ні, — прошепотіла вона з перекошеним від розпачу лицем. — Я мала на увазі завтра після полудня.

— У чому річ? — перепитав чоловік, вмикаючи світло. — Боже, третя година ночі. Що цьому дурневі потрібно?

Дружина повернулася до нього і, заплющуючи очі, сказала:

— Він приїхав, щоби відвезти нас до Парикутина.

— Господи, то ти, виявляється, по-іспанськи взагалі не тямиш!

— Ідіть, — сказала вона таксисту.

— Але ж я спеціально вставав так рано, — жалівся таксист.

Чоловік вилаявся і підвівся з ліжка.

— Тепер я все одно не зможу заснути. Скажи цьому ідіоту, що ми вдягнемося і через десять хвилин поїдемо з ним. О Боже!

Вона сказала, як звелів чоловік, і таксист, сховавшись у темряві, пішов на вулицю; прохолодне місячне сяйво мерехтіло на полірованих боках його таксі.

— Ти недотепа , — накинувся на неї чоловік, натягуючи дві пари штанів, дві футболки, спортивну куртку і ще, поверх усього, вовняний светр. — Боже, це вже точно доб'є моє горло. Якщо я знову підхоплю ларингіт...

— Лягай спати, дідько би його взяв.

— Я все одно не засну.

— Ми спали шість годин, а ти ще вдень поспав принаймні три години, цілком достатньо.

— Ти зіпсувала всю поїздку, — кричав він, натягуючи два светри і дві пари шкарпеток. — У горах холодно, вдягайся тепліше, і хутчій.

Він нап'яв на себе куртку і теплий шарф, і в цій купі одягу став схожий на величезний пелех.

— Дай мені таблетки. Де вода?

— Повертайся в ліжко, — сказала вона. — Я не хочу, щоби ти захворів і знову почав скиглити.

Вона відшукала ліки і налила води.

— Могла би хоч правильно сказати йому час.

— Замовкни, — вона взяла склянку.

— Це ще один із твоїх тупоголових промахів.

Вона виплеснула воду йому в обличчя.

— Дай мені спокій, бодай би тебе чорти вхопили, іди геть. Я ж ненавмисне!

— Ах ти! — скрикнув він. З його обличчя капала вода. Він зірвав з себе куртку. — Ти мене заморозиш, я застуджуся!

— Мені начхати, дай мені спокій!

Вона підняла свої кулачки; її спаленіле обличчя спотворилося від люті, вона була схожа на звіра, який потрапив у лабіринт і безнастанно шукає вихід із цього хаосу, але його постійно обдурюють, повертають назад, знову вказують невірний шлях, спокушають, нашіптують, обманюють, заводять все далі й далі, і врешті він знову натикається на глуху стіну.

— Опусти руки! — крикнув він.

— Я вб'ю тебе, клянуся, вб'ю! — репетувала вона зі спотвореним, страшним обличчям. — Дай мені спокій! Я зі шкіри лізу, а ти тут зі своїм ліжком, іспанською, не тою годиною, ти думаєш, я не розумію, що помиляюся? Гадаєш, я не знаю, що винна?

— Я застуджуся, я застуджуся.

Він втупився в мокру підлогу. Потім сів, з його обличчя стікала вода.

— Ось, витрись! — Вона шпурнула йому рушник.

Він почав відчайдушно тремтіти.

— Мені холодно!

— Щоб ти застудився і вмер, тільки дай мені спокій!

— Мені холодно, мені холодно, — повторював він, вицокуючи зубами. Тремтячими руками він витер обличчя. — Я знову захворію.

— Зніми цю куртку! Вона ж мокра!

Через деякий час він перестав тремтіти і підвівся, щоби зняти з себе промоклу куртку. Дружина простягнула йому шкіряний піджак.

— Ходімо, нас чекають.

Він знову почав труситися.

— Я нікуди не піду, чорти би тебе забрали, — сказав він, сідаючи. — Тепер ти винна мені п'ятдесят доларів.

— За що?

— Згадай, що ти обіцяла.

І вона згадала... В Каліфорнії, у перший день їхньої подорожі, вони посварилися через якусь дурницю. І вперше в житті вона підняла руку, щоби вдарити його, але тоді з жахом опустила її і глянула на зрадницьку долоню.

— Ти хотіла мене вдарити! — закричав він.

— Так, — відповіла вона.

— Що ж, — сказав він спокійно, — наступного разу, якщо встругнеш щось подібне, віддаси п'ятдесят доларів зі своєї кишені.

Таким було їхнє життя, сповнене дріб'язкових сварок, викупів і шантажу. Вона платила за всі свої помилки — випадкові і навмисні. Долар тут, долар там. Якщо з її вини був зіпсований вечір, вона оплачувала вечерю з того, що було відкладено на одяг. Якщо вона критикувала щойно переглянуту п'єсу, яка йому сподобалася, він розлючувався, і вона, щоби його заспокоїти, платила за театральні квитки. Так тривало рік за роком, і чим далі, тим гірше. Якщо вона насмілювалася висловити зауваження до купленої ними книги, яка їй не сподобалася, а йому припала до душі, тут же вибухав скандал, а іноді це були невеликі сутички, що тривали днями, і зрештою їй доводилося купувати йому іншу книгу та якісь дрібниці, щоби втихомирити бурю. Господи!