Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Не будь дурепою.

Повз них, човгаючи, пройшов торговець срібними дрібничками.

— Senor?

Поки оркестр грав, Джозеф оглянув товар і вибрав дуже витончений, розкішний браслет.

— Скільки?

— Veinte pesos, senor [53] Двадцять песо, сеньйоре. ( ісп .) .

— Ого! — з посмішкою промовив Джозеф і сказав по-іспанськи: — Я дам тобі за нього п'ять песо.

— П'ять песо?! Я помру з голоду.

— Не торгуйся з ним, — втрутилася дружина.

— Не втручайся, — посміхаючись, сказав чоловік. — П'ять песо, сеньйор, — повторив він торговцю.

— Ні, ні. Остання ціна — десять песо.

— Ну, добре, я даю вам шість, і ні песо більше.

Торговець з переляку розгубився, зам'явся, а Джозеф поклав браслет на червону сап'янову розноску і відвернувся:

— Я не буду брати. На все добре!

— Senor! Шість песо, і він ваш!

Чоловік розсміявся.

— Дай йому шість песо, люба.

Заціпенілими руками вона взяла гаманець і простягнула торговцю кілька банкнот. Торговець пішов.

— Сподіваюся, ти задоволений? — спитала вона.

— Задоволений? — посміхаючись, він підкинув браслет над блідою долонею. — Аякже, я купив браслет за долар і двадцять п'ять центів, а в Штатах він коштує тридцять доларів!

— Мушу зізнатися, що я дала йому десять песо.

— Що?! — усмішка зникла з його лиця.

— Разом з банкнотами по одному песо я дала одну банкноту в п'ять песо. Не хвилюйся. Я поверну їх із власних грошей. Ці п'ять песо не ввійдуть в рахунок, який я подам тобі наприкінці тижня.

Він промовчав. Опустивши браслет у кишеню, подивився на оркестр, який тягнув останні акорди «Ау, Jalisco» [54] Пісня «¡Ау Jalisco, по te rajes!» («Ей, Халіско, не падай духом!») належить до традиційних мексиканських пісень, створених у стилі ранчерос; її основна тема — «роман» між штатом Халіско — «нареченим» і «нареченою» — Ґвадалахарою. Пісня була написана у 1941 р. (автор слів — Мануель Есперон, композитор — Ернесто Кортасар-старший). , а потім додав:

— Ти дурепа. Дозволяєш цим людям виманювати у себе гроші.

Вона відійшла від нього, не мовивши ні слова. А на душі відчула полегшення і почала насолоджуватися музикою.

— Я втомився, піду в номер, — сказав чоловік.

— Ми проїхали всього сотню миль від Пацкуаро.

— Щось у мене знову дере в горлі. Ходімо.

Вони пішли в готель, залишаючи позаду звуки музики та людей, які продовжували прогулюватися, перешіптуватися і сміятися. Оркестр заграв «Пісню тореадора» [55] Правильніше, «Марш тореадора» із опери «Кармен» (фр. Carmen), написаної французьким композитором Жоржем Бізе (Georges Bizet, 1836-1875), лібрето Анрі Мельяка та Людовіка Талеві за однойменною новелою Проспера Меріме. Опера вперше була поставлена в Парижі у театрі Опера Комік 3 березня 1875 р. . Барабани вистукували, наче у літню ніч величезні втомлені серця. У повітрі відчувався аромат папайї, запах непрохідних зелених джунглів та підземних джерел.

— Я проведу тебе в номер, а сама повернуся сюди, — сказала вона. — Мені хочеться послухати музику.

— Не будь такою наївною.

— Але мені подобається. Хай йому чорт! Мені подобається ця музика. У ній немає фальші, вона справжня. Така ж справжня, як все, що народжується в цьому світі, ось чому вона мені подобається.

— Я би не хотів, щоб ти швендяла по місту сама, в той час коли мені зле. Несправедливо, якщо ти побачиш щось цікаве, а я ні.

Вони повернулися в готель, але музику, як і раніше, було добре чути.

— Якщо хочеш гуляти сама, то й подорожуй сама і в Штати повертайся сама, — сказав Джозеф. — Де ключ?

— Напевно, загубила.

Вони зайшли в номер і роздягнулися. Чоловік сів на край ліжка, дивлячись на нічне патіо. Потім хитнув головою, потер очі і зітхнув.

— Я втомився. Сьогодні у мене був жахливий день.

Він подивився на дружину, котра сиділа поруч, і поклав руку їй на плече.

— Вибач. Я так дратуюся, коли веду машину, та й іспанською ми розмовляємо абияк. До вечора мої нерви вже не витримують.

— Так, — відповіла вона.

Раптом він підсунувся до неї. Міцно обійнявши її і пригорнувши до себе, він поклав голову їй на плече. Заплющивши очі, чоловік пристрасно почав нашіптувати їй на вухо:

— Ти ж знаєш, ми повинні бути разом. Що би не трапилося, які би труднощі не випали на нашу долю, ми завжди будемо разом. Я дуже-дуже тебе кохаю, ти знаєш. Даруй, якщо тобі зі мною важко. Нам треба це пережити.

Її погляд був непорушно спрямований через його плече на порожню стіну, яка в ту мить видавалася схожою на її життя — безмежною порожнечею, у якій годі за щось зачепитися. Вона не знала, що казати, що зробити. Раніше вона би розтанула.