Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Він сидів, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї.

— Здається, ти дуже з цього задоволена, — зауважив він. — Це наш останній день тут, а ти радієш хмарам.

— На вечір прогнозують зливи, і на завтра також, — повідомила вона. — Тому, можливо, нам краще поїхати звідси вже сьогодні?

— Давай залишимося — а раптом розпогодиться. У будь-якому разі, мені потрібен ще хоч один день для купання, — сказав він. — Я сьогодні ще навіть не був у воді.

— Ми так гарно провели час — за розмовами та хот-доґами.

— Так, — відповів він, не підводячи погляду.

Туман лягав на пісок м'якими пасмами.

— Ну от! — сказала вона. — Мені на ніс впала крапля дощу! — Вона розсміялася. Її очі знову заблистіли і пожвавішали. Обличчя світилося тріумфом. — Добрий старий дощ.

— Чому ти така задоволена? Ти як біла ворона.

— Давай рухайся! Дощ! — вигукувала вона. — Допоможи мені зібрати покривала. Треба бігти!

Він повільно зібрав покривала, замислившись про щось своє.

— Навіть не скупався востаннє, от дідько, я всього лише хотів один раз пірнути. — Він всміхнувся до неї. — Я лише на хвилинку!

— Ні! — Вона зблідла. — Ти застудишся — і мені тоді прийдеться за тобою доглядати!

— Ну добре, добре. — Він знову повернувся до неї.

Почало накрапати.

Щось мугикаючи собі під ніс, жінка швидким кроком рушила до готелю. Він ішов позаду.

— Зажди! — крикнув він.

Вона зупинилась, не повертаючи голови. І почула його голос — вже здалеку.

— Там хтось у воді! — кричав він. — Хтось тоне!

Вона боялася поворухнутися, чуючи лише, як він поспішає до моря.

— Зачекай тут! — кричав він. — Я зараз повернуся! Хтось тоне! Здається, це жінка!

— Поклич рятувальників!

— Вже пізно! Їх немає!

Він біг вниз до узбережжя, до моря, до хвиль.

— Повернися! — кричала вона. — У воді нікого немає! Не треба, прошу тебе, не треба!

— Не хвилюйся, я швидко! — кричав він їй. — Вона тоне, он там, бачиш?

Берег огорнув туман. Линув дощ. Поміж хвилями раз у раз спалахувало біле сяйво. Він біг. Покинувши все пляжне причандалля, жінка у чорному купальнику поспішила за ним. З її очей лилися сльози.

— Не треба! — Вона простягала до нього руки.

Він стрибнув у темну хвилю, що саме накотилася з моря.

Жінка у чорному купальнику залишилася чекати під дощем.

О шостій годині сонце сіло десь за чорними хмарами. Дощ м'яко лопотів по воді, наче десь далеко вибивали дріб барабани.

Сяюча сутність заворушилася.

Її невловимі форми — шумовиння, водорості, що були схожі на довгі пасма дивовижного зеленого волосся — виблискували, погойдуючись на хвилях. А під нею, на самому дні, лежав чоловік.

«Такі нетривкі». Шумовиння накипало на хвилях і розліталося геть. Мозкові звивини наче вкритого памороззю кущастого коралу про щось замислилися: «Чоловіки. Вони такі нетривкі... Ламаються, наче ляльки. Вони ні для чого не придатні. Лише хвилина під водою — і вони безсиліють, нічого не бачать надовкола, судомно смикаються і посіпують ногами, а тоді несподівано завмирають і просто лежать. Тихенько лежать. Так дивно. І варт було вичікувати стільки днів, щоби так розчаруватися?! Що з ним тепер робити? Он він — голова звисає, рот відкритий, повіки опускаються, очі осклілі, шкіра поблідла. Прокидайся, дурнику! Прокидайся!»

Вода омивала його.

Чоловік вільно висів у воді, роззявивши рота.

Фосфоренція, довгі зелені пасма зникли.

Його було звільнено. Хвиля принесла його назад до німотного берега. До дружини, котра зачекалася на нього під холодним дощем.

Дощ невпинно поливав чорні води.

Під важко навислим сірим небом у сутінках закричала жінка, і її крик рознісся далеко навкруги.

«О, — міріади прадавніх піщинок мляво ворухнулися у воді, — хіба це не схоже на жінку? Їй він також тепер не потрібен!»

Була сьома година. Лило як із відра. Споночіло і похолоднішало. Готелі на узбережжі мусіли ввімкнути опалення.