Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

У мерехтінні та шумовинні сутність плавно випливла у ранкову прохолоду.

У мерехтінні та шумовинні плавно випливло у ранкову прохолоду її зелене волосся.

Вона довго долала темні морські глибини і тепер спочивала на хвилях. І дослухалася до узбережжя.

Там був чоловік.

Засмаглий до чорноти, із міцними ногами і таким самим тілом.

Кожного дня він заходив у море, купався і плавав. Але сьогодні він ще не заходив у воду. Поряд з ним знаходилася жінка у чорному купальнику. Зазвичай вона лежала біля нього на піску, щось тихенько щебечучи і сміючись. Інколи вони трималися за руки. Інколи слухали якусь маленьку коробку, з якої линула музика.

Зеленосяйна сутність тихо погойдувалась на хвилях. Був кінець сезону. Вересень. Все зачинялося.

«Тепер він коли-завгодно може поїхати і вже ніколи не повернутися. Сьогодні він мусить зайти в воду».

Вони лежали на піску під палючим сонцем. З радіоприймача линула тиха музика. Лежачи із заплющеними очима, жінка у чорному купальнику раптом здригнулася.

Чоловік, що лежав поряд, підклавши під голову свою м'язисту ліву руку, здавалося, всотував сонце всім обличчям, вдихав його ротом і ніздрями.

— Щось трапилося? — не піднімаючи голови, запитав він.

— Поганий сон, — сказала жінка у чорному купальнику.

— Сон серед білого дня?

— Хіба тобі ніколи нічого не сниться вдень?

— Мені ніколи нічого не сниться. Мені ніколи нічого в житті не снилося.

Вона лежала, нервово стискаючи та розтискаючи пальці.

— Боже, це був жахливий сон.

— Про що?

— Я не знаю, — сказала вона, так ніби і справді цього не знала. Її сон був настільки жахливим, що вона його забула. Тепер, лежачи із заплющеними очима, намагалася його згадати.

— Він був про мене? — потягуючись, ліниво запитав він.

— Ні, — відповіла вона.

— Про мене, — сказав він, посміхаючись самому собі. — Я був з іншою жінкою, ось у чому справа.

— Ні.

— І все-таки я гадаю, що це було саме так, — сказав він. — Я був з іншою жінкою. Ти нас побачила. Розпочався скандал, і як наслідок мене хтось застрелив чи щось подібне.

Вона мимоволі здригнулася.

— Не говори так.

— Тепер поміркуємо, — сказав він. — Що то була за жінка? Джентльмени віддають перевагу блондинкам, хіба ні?

— Будь ласка, не жартуй, — сказала вона. — Мені недобре.

Він розплющив очі.

— Невже цей сон так на тебе вплинув?

Вона кивнула.

— Коли мені сниться щось страшне посеред дня, це завжди мене дуже пригнічує.

— Пробач, — він узяв її за руку. — Може, принести тобі чогось?

— Ні.

— Морозиво у ріжку? Ескімо? Колу?

— Ти дуже милий, але не треба. Зі мною все добре. Просто щось змінилося за останні чотири дні. Все не так, як було раніше, влітку. Щось трапилося.

— Але не між нами? — спитав він.

— О ні, звичайно, ні, — швидко відповіла вона. — Але хіба в тебе не з'являється інколи відчуття, наче щось у довколишній місцевості змінилося? Як от, наприклад, причал чи карусель, чи щось інше. Навіть хот-доґи цього тижня інші на смак.

— Що ти маєш на увазі?

— Вони начебто пахнуть старістю. Мені важко це пояснити, але я втратила апетит, і вже хочу, щоби ця відпустка закінчилася. Справді, найбільше, чого я зараз хочу, це поїхати додому.

— Завтра — наш останній день тут. Ти знаєш, що для мене означає цей зайвий тиждень відпустки.

— Я знаю, — зітхнула вона. — Якби ж тільки це місце не видавалося зараз настільки дивним і настільки іншим. І нічого не можу із собою вдіяти. Але раптом у мене з'явилося бажання просто підвестися і втекти.

— Це все через твій сон? Через мене, мою блондинку і через те, що мене раптом вбили?

— Припини, — сказала вона. — Не говори так про смерть! — Вона лежала на піску дуже близько біля нього. — Якби я тільки знала, що це було!

Він обійняв її:

— Я захищу тебе.

— Я боюся не за себе, а за тебе, — прошепотіла вона йому у вухо. — У мене було таке відчуття, що ти втомився від мене і пішов.

— Я би не зробив цього. Я люблю тебе.

— Я дурноголова, — вона напружено засміялася. — Боже, яка ж я дурноголова!

Небо із сонцем застигло над ними наче купол.

— Знаєш, — замислено промовив він, — здається, я також починаю тебе розуміти. Це місце змінилося. Щось справді змінилося.

— Я рада, що ти теж це відчуваєш.

Заплющивши очі і впиваючись сонцем, він із ледве вловимою посмішкою похитав головою і тихо повторив:

— Ми обоє божевільні. Обоє божевільні. Обоє.

Море м'яко викотило на берег три хвилі.