Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

«Він не повинен піти. Якщо він зараз піде, то вже не повернеться».

«Зараз, — холодні кущасті корали дрейфували, дрейфували. — Зараз, — клич пробивався крізь спекотні простори раннього пообіддя. — Зайди у воду. Зараз, — нашіптувала музика. — Зараз».

Жінка у чорному купальнику налаштовувала хвилю на радіоприймачі.

— Увага! — репетувало радіо. — Сьогодні! Вже! Ви можете купити нову автівку у...

— Господи! — Чоловік потягнувся рукою і стишив звук. — Обов'язково так голосно?!

— Мені подобається гучна музика, — сказала жінка у чорному купальнику, озираючись через плече на море.

Була третя година. Небо потопало у сонці.

Весь спітнілий, він підвівся.

— Піду скупаюся, — сказав він.

— Може, спершу принесеш мені хот-доґ?

— Краще зажди, поки я скупаюсь.

— Будь ласка, — вона прохально випнула губи, — зараз.

— І більше нічого?

— Ні. Але принеси мені три.

— Три? Боже, який апетит! — він побіг до маленького кафе неподалік.

Жінка почекала, поки він відбіжить подалі. Тоді вимкнула радіо і довго лежала, вслухаючись. Безгоміння. Вона вглядалася у воду, аж поки від сонячного ряботиння не закололо в очах.

Море втишилося. Лише вдалині на лагідних хвильках мерехтіли тисячі сонць. Мружачись, вона зі злістю поглядала на воду.

Перестрибуючи з ноги на ногу, повернувся чоловік.

— Прокляття! Пісок такий гарячий! Аж ноги обпікає! — Він упав на покривало. — Ось бери!

Вона взяла три хот-доґи і мовчки з'їла один із них. Два інших простягнула йому:

— Доїж, будь ласка. Бо мої очі ще би їли, та рот вже не може.

Він мовчки взявся за хот-доґи.

— Наступного разу, — сказав він, дожовуючи, — не замовляй більше, ніж ти можеш з'їсти. Жахливе марнотратство.

— Ось, — сказала вона, розкручуючи термос, — ти, напевно, хочеш пити. Допий наш лимонад.

— Дякую. — Він допив. Потім плеснув в долоні і сказав: — Ну, тепер я у воду. — Він з нетерпінням поглянув на вилискуюче море.

— Зажди-но, — сказала вона, щойно пригадавши. — А може, ти би купив мені ще пляшечку лосьйону для засмаги? У мене закінчився.

— А хіба у твоїй сумочці немає?

— Я використала весь.

— Могла би сказати мені про це, коли я ходив за хот-доґами, — пробурчав чоловік. — Ну та Бог із ним.

Він побіг, підстрибуючи на бігу.

Коли чоловік зник із очей, вона витягнула зі своєї сумочки наполовину повну пляшечку з лосьйоном, розкрутила ковпачок і вилила рідину. Зашпортуючи її піском, вона позирала на море і посміхалася. Потім піднялася, підійшла до самої води і довго вглядалася у ледь помітне ряботиння.

«Ти не зможеш його забрати, — думала вона. — Я не знаю, хто ти чи що ти, але він мій, і ти не зможеш його забрати. Я не розумію, що відбувається, справді, не розумію. Я знаю тільки те, що сьогодні о сьомій вечора ми сядемо у поїзд. І завтра нас тут уже не буде. Отож, залишайся і жди. Океан, море — чи як там тебе. Але сьогодні, але тут цьому не бути. Як би ти не старалася, ти мені не рівня».

Жінка підняла камінець і жбурнула його в море.

— Ось, тримай! — кричала вона. — Ти!

Чоловік стояв за її спиною.

— Ой, — вона аж відсахнулася.

— Що це з тобою? Чому ти стоїш тут і щось бурмочеш?

— Справді? — вона сама здивувалася. — А де лосьйон для засмаги? Помастиш мені спину?

Тоненьким жовтим шнурочком наливши їй на спину лосьйону, він почав втирати його у її золотаву шкіру. Лукаво примруживши очі, вона час від часу позирала на воду і, киваючи головою, наче примовляла: «Ну що, бачиш? Ха-ха!» Вона муркотіла, наче кішка.

— Ось, — він віддав їй пляшечку.

Коли він вже був по пояс у воді, вона закричала:

— Куди ти? Повернися!

Він оглянувся на неї так, ніби вона була для нього зовсім чужою:

— Заради Бога! Що не так?!

— Ти щойно поїв — я не дозволю тобі зайти в воду зараз, щоб тебе схопили судоми.

— Байки старих домогосподарок, — відповів він із насмішкою.

— Навіть якщо й так, повернися і посидь на піску якусь годинку, перш ніж іти в воду, чуєш? Я не хочу, щоби ти потонув.

— О Господи... — невдоволено зітхнув він.

— Ходімо, — жінка повернулася, і він, оглядаючись на море, попрямував за нею.

Третя година. Четверта.

О четвертій десять погода змінилася. Лежачи на піску, жінка у чорному купальнику помітила цю близьку зміну. Хмаритися почало ще від третьої години. І ось тепер якось несподівано з моря посунув туман. Похолоднішало. Бозна-звідки з'явився вітер. Небо на очах затягло темними хмарами.

— Збирається на дощ, — сказала вона.