Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Було по обіді. Сонце війнуло по небу жаром. Виблискуючи білими вітрилами, в гавані на хвилях погойдувалися яхти. Вітер доніс запах смаженого м'яса і підгорілої цибулі. Пісок зашурхотів і ворухнувся, наче відображення у гігантському, плинному дзеркалі.

Поряд тихенько награвало радіо. Їхні тіла на білому піску видавалися чорними стрілками годинника. Вони лежали непорушно. Тільки повіки ледь помітно тремтіли і вуха нашорошено вслухалися. Час від часу хтось із них облизував язиком пересохлі губи. Ледь помітні краплі поту проступали на чиємусь чолі, щоби водномить зникнути під палючими променями сонця.

Не розплющуючи очей, він підняв голову, вслухаючись у спеку.

Тихо грало радіо.

На якусь мить він опустив голову.

Через мить вона відчула, що він знову припіднявся. Жінка привідкрила одне око — спершись на лікоть, він розглядав причал, небо, воду і пісок.

— Що сталося? — запитала вона.

— Нічого, — відповів він, знову влягаючись.

— Щось сталося, — сказала вона.

— Мені здалося, ніби я щось почув.

— Це радіо.

— Ні, не радіо. Щось інше.

— Якесь інше радіо?

Він не відповів. Вона відчувала, як він знову і знову напружує руку і хоче піднятися.

— Прокляття! — сказав він. — Ось знову. Обоє лежали і вслухалися.

— Я нічого не чую...

— Т-с-с! Заради Бога! — вигукнув він. Хвилі розбивалися об берег, наче німі дзеркала, розсипаючись на безліч дзвінких шматочків плинного скла.

— Хтось співає.

— Що?

— Можу заприсягнутися, що я чув, як хтось співає.

— Нісенітниця.

— Ні, послухай.

Якийсь час вони знову вслухалися.

— Я нічого не чую, — сказала вона крижаним тоном.

Він підвівся. Надовкіл не було ні душі. Тільки порожнє небо, порожній причал, порожній пляж та порожні палатки з хот-догами. Тільки сторожка тиша. І тільки вітер стелився біля вух, вітер причепурював його із сонячної сторони, пригладжуючи волосинки на руках і ногах.

Він зробив крок до моря.

— Не роби цього! — вигукнула вона.

Чоловік якось дивно поглянув на неї, так наче її там зовсім не було. Він все ще вслухався.

Вона додала радіо гучності. Звідти загриміли музика, звуки ритму, якісь слова: «...я знайшов крихітку на мільйон доларів...» [43] Рядок із популярної американської пісні «І Found a Million Dollar Baby (in a Five and Ten Cent Store)» (музика Гаррі Воррена, текст Морт Діксон і Біллі Ровза). Вперше прозвучала у виконанні Фанні Брайс у травні 1931 р. у бродвейському мюзиклі Біллі Ровза «Quilt». Відтоді побутує у багатьох версіях.

Він невдоволено скривився і різко прикрив долонею обличчя:

— Вимкни!

— Ні, мені подобається! — вона ще додала гучності. Клацаючи пальцями і силкуючись посміхатися, жінка почала рухатися під музику, не потрапляючи в ритм..

Була друга година.

Сонце плавило воду. Ветхий причал важко зітхав від спеки. У розпеченому небі не в змозі поворухнутися застигли птахи. Крізь зелене течиво надовкола причалу пробивалося сонце, вибілюючи нерухоме шумовиння, що дрейфувало у прибережних брижах.

Біла піна, схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, очка-намистини морської капусти, припливне порохно...

Засмаглий чоловік продовжував лежати на піску. Побіля нього — жінка у чорному купальнику.

Над водою легеньким туманцем тихо стелилася музика. Це була шепітлива музика припливів і промайнулих років, солі і мандрів, звичних і втішних дивовиж. Схожа на шерхіт хвиль на узбережжі, на шемрання дощу, на погойдування морської трави у морських безоднях. Так звучить спів загубленої у часі мушлі. Так у забутих трюмах затонулих кораблів натужно зітхає море. Так висвистує вітер у висхлому черепі, викинутому на гарячий пісок.

Але радіо, що лежало на покривалі, грало гучніше.

Зеленосяйна сутність, наче втомлена жінка, легко занурилась у воду і зникла з очей. «Ще кілька годин і все. Вони можуть поїхати у будь-який момент. Якби він хоча б на мить зайшов у воду, тільки на мить». Схожа на клапоть туману у морі, сутність беззвучно ворухнулася. Вона уявляла його обличчя і його тіло тут, глибоко під водою. Уявляла, як його хапає прихована підводна течія, як вона тягне його на дно, як він тоне — так само, як тонули вони всі, — як він нестямно жестикулює, як його затягує все глибше і глибше.

Ось вода висотує тепло з його тіла, а наче вкритий памороззю кораловий мозок і хмарка коштовних піщинок — гарячий подих із його розтулених губ.

Хвилі перекотили ці розмиті і мінливі думки на мілини, прогріті пообіднім сонцем, як у ванній.