Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

Чоловік, що розмовляв із офіціантом, голосно засміявся.

Теґ глянув офіціантові на потилицю. Пучки білявого волосся стирчали йому з карка, як зрізані стебла пожухлої трави. Комір під цими пучками був протертий. Теґ спустив погляд. Офіціантове взуття було стоптане на каблуках. Облямівка чорного піджака заштопана. Невже заклад заощаджує? Ощадність чи якась інша форма економічного тиску? Запахи з кухні не натякали на скупість. Столове приладдя було чистим і блискучим. Жодної надщербленої тарілки. Але скатертина в червоно-білі смужки в кількох місцях акуратно заштопана так, щоб штопка не відрізнялася від оригінальної тканини.

Теґ ще раз оглянув інших клієнтів. Вигляд вони мали солідний. Тут не було нужденних і голодних. Тоді Теґ здогадався. Це не лише місце «для своїх», хтось навмисне спроєктував усе так, щоб досягти саме такого ефекту. Утримували цей заклад спритники з неабиякою головою. Це був різновид ресторанчиків, розрахованих на молодих керівників, які саме так роблять кар’єру: використовують знайдений ними заклад, щоб зустрітися тут з перспективними клієнтами або розважити начальство. Їжа була найкращої якості, порції щедрі. Теґ зрозумів, що інстинкти привели його в правильне місце. Тоді він зосередився на меню, нарешті дозволивши голоду вторгнутися до його свідомості. Голод був щонайменше таким самим гострим, як той, що здивував покійного фельд­маршала Муззафара.

Офіціант став біля нього з тацею, на якій лежала маленька відкрита коробочка й баночка. Від баночки гостро пахло бальзамічною маззю для загоєння шкіри.

— Бачу, ви ушкодили руку, башаре, — сказав чоловік. Поставив тацю на стіл. — Дозвольте, я займуся вашою раною, перш ніж ви зробите замовлення.

Теґ підняв ушкоджену руку і простежив за швидкою й умілою процедурою.

— Ти мене знаєш? — спитав Теґ.

— Так, сер. А з того, що я почув, дивно мені бачити вас при повному мундирі. Ось. — Він закінчив маніпуляцію.

— Що ти чув? — тихо спитав Теґ.

— Що на вас полюють Всечесні Матрони.

— Я щойно вбив кількох із них і багатьох їхніх… Як їх назвати?

Чоловік зблід, але говорив твердо.

— Раби — це слушне слово, сер.

— Ти був під Рендітаєм, так? — сказав Теґ.

— Так, сер. Багато нас осіло тут пізніше.

— Мені треба поїсти, але не маю чим заплатити, — промовив Теґ.

— Ніхто з-під Рендітая не взяв би у вас грошей, башаре. Вони знають, що ви прибули сюди?

— Думаю, ні.

— Усі відвідувачі — наші постійні клієнти. Ніхто з них не зрадив би вас. Постараюся вас перестерегти, якщо з’явиться хтось небезпечний. Що б ви хотіли з’їсти?

— Багато їжі. Вибір залишаю тобі. Удвічі більше вуглеводів, ніж білків. Жодних стимуляторів.

— Що ви розумієте під «багато», сер?

— Неси, доки я не накажу припинити… або доки не відчуєш, що я перетнув межі твоєї щедрості.

— Усупереч видимості, це не вбогий заклад. Тутешні чайові зробили мене багатієм.

«Не помилився з оцінкою, точно в ціль» , — подумав Теґ. Ощадність була обдуманим маскуванням.

Офіціант відійшов і знову заговорив з чоловіком за центральним столом. Теґ, не ховаючись, оглянув цього чоловіка, коли офіціант зник у кухні. Так, це той, хто йому потрібен. Головною стравою його обіду була гора макаронів, политих якимось зеленим соусом.

Теґ подумав, що на цьому чоловікові не видно знаків жіночої опіки. Комір був криво застебнутий, підтяжки перекручені. Лівий манжет покритий плямами від зеленого соусу. Від природи правша, але ліву руку тримав так, що постійно її обливав. Манжети штанів обторочені. Один з них частково відпоровся і зачепився об каблук. Розпаровані шкарпетки — одна синя, друга блідо-жовта. Ні мати, ні жодна інша жінка не дала б йому вийти з дверей, наказавши привести себе до ладу. Усім своїм виглядом він начебто проголошував:

«Те, що ви бачите, настільки презентабельне, наскільки це можливо».

Зненацька чоловік глянув угору, шарпнувшись при цьому, наче гусак. Оббіг кімнату поглядом карих очей, зупиняючись по черзі на кожному обличчі, немов шукав когось. Проробивши це, знову зосередився на своїй тарілці.

Офіціант повернувся з рідким супом, у якому плавали нарізані шматочки яйця і трохи зелені.

— Це доки приготують решту вашої їжі, сер, — сказав він.

— Ти перебрався сюди відразу після Рендітая? — спитав Теґ.

— Так, сер. Але я служив з вами ще й під Акліном.

— Гамму, 67, — промовив Теґ.

— Так, сер!

— Ми врятували тоді багато життів, — сказав Теґ. — І їхніх, і своїх.