Марина Дяченко - Промінь

Тиша тривала секунд тридцять. Ґреґ, що сидів у першому ряду, нічого не бачив і не чув — тримав на колінах планшет, водив пальцем по схемі комунікацій енергоблоку Це він знайшов вихід, він подав ідею з перезавантаженням, і він же з’ясував, поринувши в розрахунки, що той, хто врятує «Промінь», залишиться в енергоблоці назавжди.

Виходить, треба зробити, — сказав Сашко-третій, порушуючи мовчання. — Повернемо собі енергію. Перезапустимо «Промінь». Будемо жити як люди, а не як риби в консервній банці. То не біймося, кванти?

Ремство в залі.

— Тоді йди сам, — сказала Йоко різко. — Не боїшся?

Сашко криво посміхнувся:

— Боюся, звісно… Але нас тут триста дві душі. Киньмо жереб.

— Я не братиму участі, — сказала Йоко. — І спробуй мене змусити.

Ґреґ був єдиний, хто не здивувався й не обурився в цей момент. Він жив усередині свого планшета. Щось його турбувало, він потирав скроню кінчиками пальців.

— Не треба нікого змушувати! — голосно сказала Ліза. — Давайте так… Хто з нас готовий туди піти?

І підняла руку. Ґреґ не відриваючись від роботи, підняв руку теж — Ліза не була впевнена, що він узагалі зрозумів, про що мова.

У залі оглядалися. Тут і там піднімалися руки. Люди дивилися на своїх сусідів, братів і сестер, рук ставало дедалі більше; Ліза зрозуміла, що сидіти в цьому залі, не зголосившись бути героєм, стає дедалі болісніше, багато хто піднімає руку, щоб здатися сміливим в очах друзів і у власних очах, ні, це була невдала ідея — з голосуванням. Треба було кожного запитувати наодинці.

Йоко сиділа, демонстративно склавши руки на грудях, зціпивши зуби й не дивлячись по боках. Вона в цьому залі відважніша за багатьох. Як же ми злиплися, раптом подумала Ліза. Як же ми сплавилися, ми співтовариство, як єдина істота… І страшенно залежимо одне від одного. Йоко — особистість… Вона не хоче вмирати заради загального добра. Як зрозуміти, хто з тих, що підняли руку — герої, а хто боїться осуду друзів?

— Спасибі, — сказала Ліза, оглядаючи ліс рук, і її голос затремтів. — У нас найкращий у світі екіпаж… киньмо жереб. Хто не хоче — може не брати участі.

— Не треба! — крикнув Дмитрик і підстрибнув з місця, як м’яч. — Я піду!

Наймолодший на кораблі. П’ятнадцять років. Зовсім недавно грався у піску на березі океану, з лопаткою й формами для пасочок. Тепер широко всміхався: атмосфера цього моменту, загальне єднання, загусла в повітрі жага подвигу вдарила йому в голову.

— Я піду й зроблю це! Давайте скоріше, давайте прямо зараз!

— Ні! — закричали відразу два голоси. Старші Дмитрикові брати рвонули до нього з двох боків, як конвоїри. — Ти неповнолітній!

— Фіг вам, я квант!

Він не боїться, тому що не вірить у смерть, подумала Ліза. Підлітки безстрашні. Напевно бачить зараз свій пам’ятник на Новій Землі, сотні пам’ятників, на кожній площі й при кожній школі: перший герой нового світу, що віддав життя за майбутні покоління…

У залі перезиралися. Ліза так добре знала цих людей, що читала тепер по обличчях: комусь було соромно. Комусь страшно. Хтось запитував себе: а чому ні? Чим цей пацан кращий чи гірший за кожного з нас? Нехай іде.

Ідеальне рішення, подумала Ліза, холонучи. З погляду нашої мети, усієї нашої експедиції, пожертвувати зараз Дмитриком — оптимально. Третя дитина в родині. Ще не скоро стане батьком. Не встиг навчитися корисної професії, не має страху…

— Послухайте мене, — Ґреґ устав зі свого місця. — Ми сьогодні ухвалили головне рішення: один з нас туди піде…

— Я! — знову крикнув Дмитрик.

— Ти вже знаєш, що конкретно робити? — подивився на нього Ґреґ. — Яка на вигляд панель керування? У якій послідовності, які дії, які інструменти?

— Ти ж мені розповіси! — Дмитрик дивився на планшет у його руці.

— Так, — Ґреґ кивнув. — Я розповім… Але я, як фахівець-енергетик, повинен підготувати цей похід, — він оглянув обличчя в залі. — Щоб смерть нашого… кванта не була даремна. Я прошу день на підготовку.

— Я піду! — у голосі Дмитрика звучала вже образа.

— Добре, добре, — втомлено сказав Ґреґ. І подивився на Лізу.

Їй стало моторошно від цього погляду. Такого страху вона не пам’ятала навіть перед лицем смерті.

— Ні. Ні-ні. Ти зі мною цього не зробиш. Ні.

Він не відповідав.

У коридорі було темно, холодно й брудно. Жирний пил осідав на стінах. Ліза наздогнала Ґреґа, вчепилася в нього, зависла на ньому:

— Я тебе не відпущу!

— Там складна послідовність дій, — сказав він ледь чутно. — Потрібен фахівець.