Марина Дяченко - Промінь

Відчинилися двері за його спиною. Денис утратив рівновагу і ледь не впав, уперся долонями в дерев’яну підлогу. Марго стояла над ним, її лице розпухнуло від сліз, губи потріскались:

— А хто він був? Хто він такий?

— «Дядько Роберт», — Денис, похитнувшись, устав. — Гадки не маю, хто такий. Чи й людина. Може, прибулець. Або чорт. Не знаю.

— Я народилася недоношена, — прошептала Марго. — І ледь не вмерла.

— Ти теж?!

Еллі блукала вздовж будинку, виглядаючи огорожу й ворота, терпляче й наполегливо. І зовсім марно. Вона засвоювала урок, який Денис одержав у перший же день експерименту: виходу немає. Принаймні нема виходу назовні.

Еллі зупинилася, побачивши Дениса й Марго. Уп’ялася поглядом у її заплакане лице, імпульсивно підійшла до неї і міцно обняла:

— Ми з тобою. Ти сильна.

Марго заридала вголос. Денис одійшов убік, сів на краю басейну й став дивитися в інший бік: він зробив, що міг. Для Марго й для себе. І для проекту «Промінь», щоб він був проклятий. Тепер нехай вступає Еллі, вона дівчина, вона впорається, потрібен тільки час…

Він здригнувся й подивився на телефон: пів на дванадцяту.

— Якщо ти мужик, то чого ти на її боці?!

Славіка він знайшов у спортзалі, той знімав стрес єдиним доступним методом — качався. М’язи на руках надулися, синє кельтське татуювання погрожувало розплестися по нитці й лопнути.

— Вона мене спокушала, я тобі клянуся!

— Слухай, ти хочеш у тюрму?

Славік жбурнув штангу. Гуркіт був такий, неначе звалився Колос Родоський.

— Таке враження, — безстрашно продовжував Денис, — що ти за це борешся, за місце на нарах. Зґвалтування — це сильно, за нього дають понад п’ять років…

— Бляха! — крикнув Славік незвичним тонким голосом. — Мені не п’ять років світить, а двадцять, ідіот! За вбивство з особливою жорстокістю, за попередньою змовою, у складі групи…

Денис позадкував. Славік побачив його погляд, і щосили засадив кулаком по дзеркальній стінці залу. Дзеркало обсипалося. Зал одразу зменшився.

Кілька секунд обидва мовчали. Славік злизував кров з кулака, але вампір з нього був слабосильний. Великі краплі долітали до підлоги, їх ставало дедалі більше.

— Я з дитбудинку, — глухо сказав Славік. — Відмовник. Мене не всиновили, бо я чорний. А мого друга… всиновили, коли йому було десять. Потім назад повернули — він був… наче… сам не свій. Інший зовсім. Потім мені зізнався… через кілька років… що з ним робив цей «татусь». Нікому розповідати не хотів, ніякої експертизи, ти що… Він з цим жив вісім років. А потім один раз, після зустрічі випускників… ми взяли ще одного друга й поїхали відвідати «татуся». А там була його нова дружина, старший син, став відбиватися… Піпець. Баби його жаль, вона взагалі ні при чому… хоча… нафіга вона з таким зв’язалася?! Ми вальнули всіх трьох… але баби я не торкався, я точно знаю…

Він дивився на свої руки в крові, зсунувши брови, ніби щось згадував.

– І ти хочеш сказати, що тебе… обіцяли відмазати?! — Денис відступав, поки не врізався спиною в стойку тренажера.

— Я її не торкався, — пробелькотів Славік. — Я взагалі… майже нічого не пам’ятаю.

— Навмисне завалю проект, щоб тебе посадили, — сказав Денис.

У Славіка, здається, запаморочилася голова, він обперся об залізну стойку тренажера. Крові на підлозі зібралося чи не більше, ніж дзеркальних друзок — схоже, цей дурень ушкодив великі судини. Він здавався зараз молодшим за свої роки, дрібнішим, слабшим. Одна річ — відмазати злодюжку від п’яти років відсидки… але невже те, що він розповів, правда?!

— Я не розумію, навіщо ти тут, — сказав Денис.

І думка, нав’язлива, як муха, закрутилася над тім’ям. Хоч би не злякати.

— Славік, у перший день я дзвонив тобі й запитував, доношений ти народився чи ні…

— Ти причмелений?

— Ти сказав, що все нормально, доношений… Як ти знаєш? У тебе були дитячі медичні карти, ти сам їх читав?

— Ти знущаєшся?!

Денис похитав головою:

— Я, Марго й Еллі народилися недоношені й трохи не вмерли в дитинстві. Трохи дивний збіг. Може так бути, що ти просто не знаєш, як було? Матір біологічну ти знаєш?

Славік важко опустився на підлогу, забруднений кров’ю:

— Не знаю я нічого. Нікого. Я себе в дитинстві майже не пам’ятаю…

Денис пройшов у роздягальню, відшукав у шафі аптечку, знайшов бинт. Коли він вернувся, Славік сидів, розгойдуючись, дивлячись скляними очима перед собою.

— Вставай, — Денис кинув йому запечатаний стерильний бинт. — Коли ми закінчимо, я своїми руками скручу тобі в’язи. А тепер уставай, і ходімо працювати.