Марина Дяченко - Промінь

Денис обернувся. Вона так само лежала на боці, ковдра сповзла, оголивши м’яке ніжно-кремове стегно. Перед нею на подушці лежав її смартфон.

— Вони не хочуть народжувати, бережуть ресурси, називають це відповідальністю. Це срака, Денисе… Ти якого чорта так сильно прикрутив їм краник?!

— Ще не срака, — сказав він примирливо. — Оце срака.

Він сів на ліжко й незграбно ляснув Еллі по стегну. Вона відсунулась:

— Ти розумієш, що робиш?!

— Не бійся, — сказав він, нервово сміючись. — Сьогодні ми їх порадуємо… підкачаємо ресурсами, повернемо впевненість у майбутньому… І вони розродяться, ніде не дінуться. До Прибуття більшість нових дітлахів доросте до віку, коли в Штатах їм продадуть алкоголь, а старших нам і не треба.

Еллі помовчала, подумки щось підраховуючи. Гостро подивилася на Дениса:

– Іди вже… учень.

— Сьогодні буде ще один урок? — Денис подумки прокляв себе за те, що так сильно червоніє.

— Якщо заслужиш, — вона всміхнулася кутиками рота. — Іди-іди, нам працювати треба.

У буфеті вони застали Славіка, і той був явно сам не свій. Зірвався їм назустріч, подивився тривожно, знову гепнувся на стілець: очі червоні, лице похмура й пом’яте.

— Ви не бачили Марго?

— Ти що, її загубив? — глумливо запитала Еллі, і Славік якось дивно відвів очі:

— Та от якось… фігня якась вийшла. Я дзвоню, вона не відповідає…

— А що сталося?

Славік забрав зі стола свій мобільник:

— Ви їжте, я вже.

І вийшов, дивно горблячись і втягши голову в плечі. Еллі й Денис перезирнулися.

— Було б чого переживати, — сказала Еллі крізь зуби.

О десятій годині вони сиділи за столом, над яким усьоме насунувся космос. Голографічна модель корабля «Промінь» висіла між зірок, але Маргарити на місці не було. За столом чекали троє: Еллі, Денис і пом’ятий, розгублений Славік.

— Вітаю вас, учасники програми, — сказав Промінь. — Ми не можемо почати сесію. Зібралися не всі учасники. Зберіть команду, і повторіть включення через тридцять хвилин.

Голограма розтала. Денис і Еллі з двох боків подивилися на Славіка.

— Вона не відчиняє, — сказав він з жалюгідною усмішкою. — Я стукаю-стукаю, а вона…

— Що ти зробив?! — Еллі побагровіла.

— Нічого. Тобто… Ви ж самі все бачили. Вона танцювала. Ви бачили, як? Вона… Я думав… був упевнений… що вона сама хоче. Вона хотіла. Інакше навіщо? І я…

— Ти її зґвалтував?! — страшним голосом вимовила Еллі, і Денис відчув, як холоне у животі.

— Ні! — Славік дивився з жахом. — Я думав, вона сама хоче. Усе було за згодою… потім вона… як ненормальна. Билася, верещала…

Стало дуже-дуже тихо. Денис і Еллі зустрілися очима.

— Я клянуся, вона хотіла, — тремтячим голосом сказав Славік. — Ви ж самі все бачили, ну?!

Денис згадав, як танцювала Марго на краю басейну.

— Ти виродок, — глухо сказала Еллі. — Вона тут, щоб урятувати свого хлопця. Ти це знав. Вона могла танцювати, як завгодно, хоч гола, ти повинен був затиснути калитку в кулак і терпіти!

— Та я так і збирався! — Славіків голос дивно здригнувся. — Але вона сама…

— Ти! Ти знаєш, хто ти?!

Перекинувши стілець, упустивши смартфон, Еллі кинулася на Славіка, той ледь устиг підхопитися й відскочити. Еллі накинулася на нього з кулаками — цілила в лице, била чіпко, дико, зі скаженою швидкістю й напором. Денис злякався, що зараз Славік її ударить, як у перший же день засвітив по пиці йому, але той тільки задкував, ухилявся, закривався ліктями й, не перестаючи, канючив:

— Вона сама хотіла! Це було за згодою… Ну що тепер робити, вмирати?! Відстань від мене! Ну годі, заспокойся!

Еллі кілька разів штурхнула його ногами по гомілках. Плюнула. Хитаючись, одійшла. Денис про всякий випадок теж позадкував.

— А йдіть ви всі, — сказала Еллі. — Хай горить вогнем цей університет і цей ґрант. З мене годі. Я виходжу з програми.

— Марго, — сказав Денис, притулившись лобом до одвірка. — Промінь не дає нам впливу, поки тебе немає…

Тиша. Схлипування за дверима.

— Я не знаю, що тобі ще сказати. Він покидьок, його вбити мало. Ми всі його ненавидимо. Але Промінь без тебе не починає сесії. Ми не можемо впливати на… наших пупсів. На кораблі не народжуються діти.

Тиша.

— Я розкажу тобі, як я потрапив у проект, — він сів на підлогу, притулившись до дверей спиною. — Я народився недоношений, дуже. Нежиттєздатний. Мамі сказали, що я не виживу. Вона була шокована, сама, батька не пускали в лікарню через їхні дурні правила… До неї прийшов чоловік у синьому лікарському спецодязі, і сказав, що врятує мене, якщо вона дасть йому обіцянку. І вона пообіцяла — віддати мене, коли мені стукне чотирнадцять. І от мені чотирнадцять, Марго, і я в проекті «Промінь». Якщо в нас вийде, я повернуся додому, до батьків, до брата й сестри. Якщо ні… у мене таке враження, що я вирушу прямо в пекло. У місце, схоже на пекло. У найкращому разі мене розберуть на органи.