Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Коли він розвернуся, його молот помчав, розтинаючи повітря, до нього, а потім несподівано уникнув його руки й жартівливо поковзав по підлозі, здіймаючи з бетону своєю великою голівкою іскри, потім підскочив і встромився в найближчу колону.

Перед чоловіком за хмарами пилу маячила велика машина для продажу Кока-Коли. Він дивився на неї з похмурою підозрою і неспокоєм. Вона стояла там із глянцевим байдужим виглядом, а до її передньої панелі була причеплена записка від батька, в якій ішлося, щоб він припинив робити те, що він робить. Підпис спочатку був «Сам знаєш хто», потім це було закреслено й натомість було написано «Одін», а потім, більшими літерами — «Твій Батько». Одін ніколи не відмовлявся від нагоди виразити свою думку щодо інтелектуальних здібностей свого сина. Великий чоловік зірвав записку й сердито дивився на неї. У постскриптумі було «Згадай Уельс. Краще тобі це не повторювати». Він зім'яв записку й викинув її в найближче вікно, де її схопив і відніс вітер. На мить йому здалося, що десь щось пищить, але це, напевно, просто вітер свистів поміж сусідніми покинутими будівлями.

Він розвернувся, підійшов до вікна і з войовничим смутком подивився в нього. Приклеєний до підлоги. У його віці. Що в біса це могло означати? «Не висовуй голову» — єдине, що він міг припустити. «Якщо ти її висунеш, мені доведеться засунути її назад власноруч». Ось, що це значило. «Ляж і не висовуйся».

Він згадав, що саме ці слова сказав йому старий під час халепи з реактивним винищувачем «Фантом». «Чому ти не ляжеш і не заховаєшся?» — сказав він тоді. Чоловік міг уявити, що старому в його недоумкуватій милосердній злобі здавалося дуже дотепним дати такий буквальний урок.

Всередині нього почала загрозливо гуркотіти лють, але він жорстко придушив її. Останнім часом, коли він сердився, починали траплятися дуже тривожні речі, і щоразу як він озирався на машину для продажу Кока-Коли, у нього з'являлося погане відчуття, що щойно трапилася ще одна з тих дуже тривожних речей. Дивлячись на цю машину, він дратувався.

Йому було недобре.

Останнім часом йому часто було недобре, і він не знаходив можливості займатися тим, що залишилося від його божественних обов'язків, бо постійно відчував щось на кшталт слабкої застуди. У нього боліла голова, іноді в ній паморочилося, траплялися напади відчуття вини й усілякого нездужання, про яке так часто йшлося в телевізійній рекламі. Він навіть зазнавав жахливих прогалин у пам’яті, коли його охоплювала велика лють.

Раніше, коли він сердився, це завжди було так добре. Великі пориви дивовижного гніву несли його крізь його життя. Він почувався могутнім. Його переповнювали сила, світло, енергія. У нього завжди було вдосталь чудових причин для люті: невимовні зради або провокації, коли хтось ховав у його шоломі Атлантичний океан, кидав на нього зверху континенти або напивався в зюзю й удавав із себе дерево. Через таке можна було розлютитися так, що аж трощити все навколо починаєш. Коротко кажучи, бути Богом Грому йому подобалося. А тепер раптом ці мігрені, нервове напруження, незрозумілі тривоги й почуття вини. Це для бога було новим досвідом, не дуже приємним.

— У тебе сміховинний вигляд!

Вереск цього голосу вплинув на Тора так, ніби десь у його мозку хтось дряпав нігтями по дошці. Це був злий голос, уїдливий, дошкульний, дешевий, як нейлонова сорочка; коротко кажучи, Торові цей голос не подобався. Навіть коли він тримав себе в руках найкраще, він реагував на цей голос дуже погано, а почути його стоячи голим посеред покинутого складського приміщення, коли до твоєї спини приклеєні шматки дубових дощок, було просто провокацією.

Тор різко розвернувся. Він хотів бути в змозі розвернутися спокійно й з разючою величністю, але з цією істотою така тактика все одно ніколи не працювала, тож оскільки він, Тор, однозначно буде принижений, незалежно від пози, в якій триматиме себе, то чому б не зробити це так, як йому зручніше?

— Лай Дак! — заревів він, розкрутив свій молот і з невимовною, разючою силою жбурнув його в малу істоту, що самовдоволено сиділа навпочіпки в тіні, на вершку невеличкої купи каміння, нахилившись трохи вперед.

Лай Дак спіймав молот і акуратно поклав його біля себе на купу одягу, що належав Торові. Він вищирився й дозволив сонячному промінчику блиснути на одному з його зубів. Такі речі не трапляються випадково. Поки Тор лежав непритомний, Лай Дак розрахував, скільки часу богові знадобиться, щоб очуняти, і тоді згріб каміння в купу саме в цьому місці, виміряв її висоту й розрахував, на який саме кут йому треба буде нахилитися вперед. Щодо провокацій він себе вважав професіоналом.