Дэниел Киз - Доторк

— Добре. Ось. Я назвав її «Жертви».

Коли він зірвав покривало, Карен спробувала, як він і просив, побачити все відразу, знайти ритм ліній і маси, проте на це не було часу. Роздерті, сповнені ненависті обличчя вибухнули перед її зором. То була сцена бунту, де люди напали на перелякану жінку й стягували її з п’єдесталу. Серед юрби ті, хто не діставали до неї, нападали одне на одного.

Коли вона обійшла скульптуру, то помітила й інші фігури. Дрібніші, ніж ті, над якими Барні працював зазвичай, десь чверть людських розмірів: однорукий жебрак, якого гамселив чоловік з молотком, розтоптана дитина. Але в центрі всього цього з п’єдесталу в натовп стягували жінку, її сукню роздирали долоні, голову вона закинула назад і кричала, поки одна пазуриста рука вп’ялася їй в груди. Усі люди робили щось жорстоке й брутальне одне одному.

Сцена скидалася на порнографічну фотографію, яку їй колись показали, де кілька чоловіків і жінок сплелися в сексуальній позі, усі робили щось із кимсь, зв’язані одне з одним, не звертаючи уваги на людину, яка використовувала його чи її як сексуальний об’єкт, згори, знизу чи ззаду, руками, ротами й статевими органами, кожен з яких слугував лише сполучною ланкою в оргазмічному ланцюгу. Карен тоді виказала свою відразу Барні, але він засміявся з її огиди й сказав, що, ну, тут принаймні люди об’єднуються одне з одним, а це краще, ніж коли б відчужувалися. Та коли вона зазначила, що тут усі або когось використовують, або самі слугують лише об’єктом, і ніхто не зважає на те, що саме робиться, відтак кожна людина думає лише про власне задоволення, а тому все одно самотня, він не знав, що відповісти.

А тепер Барні відтворив форму й рух тієї фотографії, замінивши секс на оргію брутальності. Вона намагалася не показувати, як їй від цього гидко, але тут усередині її наче стиснуло й стало важко дихати.

— Прекрасно, — промовила Майра, обходячи скульптуру вдруге. — Ти вловив саму суть людської деградації та жорстокості. Уся ненависть зосереджена на цій зболеній жінці, яка спробувала стати вищою за людське буття, боячись мати щось спільне з людством. Але вони не лишать її в спокої. Вони затягнуть її в натовп і… і… знищать.

Тоді Барні обернувся, бажаючи побачити реакцію Карен, але, мабуть, помітив, як їй огидно. Вона аж так не могла стримати відразу й жах, що майже векнула. Не було потреби озвучувати свою думку.

Він бачив, як вона силкується стримуватися.

— Тобі не подобається, правда?

Чому він змушує її говорити про це?

— Цей ритм форм, він… захоплює… Стільки всього діється.

— Думаєш, я не бачу, як тобі гидко? Я ж поки не сліпий. Я лише не можу зрозуміти, як після всього, що з нами трапилося, як пошматували наші життя, як до нас поставилися люди в цьому місті, ти все одно заперечуєш, які люди — нелюди. Ти не можеш визнати істину?

— Істину?

— А ти так не думаєш?

— Я не цього очікувала.

— Ви обоє надто захопилися, — втрутилася Майра. — Це не йде вам на користь, обом.

— А чого ти чекала? Мадонну з гладеньким обличчям і Дитя біля фонтана, а навколо них маленьких грайливих купідонів? Це твоя істина? Ти переймаєшся лише тим, що в тебе в череві. А якщо воно виявиться ненормальним? Народиш власне егоїстичне бажання під личиною материнської любові.

— Вибач, Барні. Не знала, що в тобі живе стільки ненависті. Увесь цей гнів і огида виповзають назовні.

— Ну, спасибі. Принаймні я знаю, що ти думаєш про мою роботу. Продукт хворого розуму й хворого тіла. Ні, я тобі ось що скажу. Я не приймаю твоєї оцінки. У тебе в голові стільки стереотипів про життя й любов, що ти зовсім забула про радіоактивне пекло, в яке нас відправили, не кажучи вже про вбивство, зло і ненависть, які весь світ нам обертають на пекло. Ти не бачиш того, що відбувається в тебе під носом, самі лише підгузки, пляшечки й гарненькі круглі личка в тих нудотних журналах, які тобі надсилають.

Я, можливо, й хворий, але через свою недугу дізнався, що таке життя. Це не ріг процвітання й достатку, який лише й чекає, що хтось прийде й піднесе його нам, як торочать різні добрячки та страждальці. І це ще не все. Майра має рацію. Це найкраще, що я коли-небудь робив. Тут більше сили й правди, ніж у більшості мотлоху з музеїв.

— Вибач, Барні. — Карен відвернулася від його криків і вже подалася нагору. — Вибач.

— Не треба тобі вибачатися. Більше сюди не приходь. Я радше знищу свою роботу, ніж коли-небудь дам тобі на неї глянути. Навіть не наближайся до моєї студії.