Дэниел Киз - Доторк

— Можливо, він чинить краще, ніж ти думаєш, якщо йому вистачає розуму триматися подалі від лікарів.

— Ти про що?

— Можливо, взяли гору його інстинкти самозбереження.

Карен спинилася, щоб витягнути покривала з шафки.

— У нас найкращі лікарі Мічигану.

— Можливо, вам обом потрібні лікарі, які лікують стражденний дух, а не тіло.

Карен якусь мить дивилася на неї.

— Ти змінилася. Важко повірити, що переді мною зараз Майра.

Її сестра розсміялася, потягнулася, щоб допомогти Карен розстелити ліжко для гостей.

— Певним чином я вже не та людина, якою була. Можна сказати, я переродилася. Але ні, я не хочу вже зараз про це говорити. Це все буде для тебе лише словами, а я хочу, щоб воно означало набагато більше. Хочу бути провідницею для тебе, коли прийде час.

— Не хочеться це казати, — озвалася Карен, — але я й сама за останні кілька місяців дуже багато пережила. Я більше не дурненька молодша сестра.

— Я знаю, — сказала Майра, — і власні муки допомагають мені зрозуміти, як страждаєте ви з Барні. Не те саме, звісно, не радіація, але є й інші види зараження. Коли проходиш чистилище, тобі допомагає гід. Я була там. Я знаю.

Майра пішла за Карен в іншу спальню, не припиняючи настійно розповідати про те, що потрібно передавати й ділитися стражданнями, крізь які вони пройшли.

— Це єдина річ, яка може перемогти біль і надати йому значення. Лише люди з усіх земних істот передають свої страждання іншим людям, і, розділяючи ці страждання, ми всі торкаємося безсмертя.

Ця тема вигулькнула несподівано, і Майра була надто напориста, щоб з нею зараз сперечатися. Гортанний голос, сухий доторк руки, міць в очах переконували ще більше. Карен присіла на ліжку. Можливо, Майра дійсно зможе допомогти. Це ж не мусить бути чимось релігійним. Достатньо того, що вона буде тут і говоритиме з Карен.

— Я тішуся, що ти приїхала. Мені було так самотньо.

— Ти не була самотня, люба моя. Не можна так казати.

— Барні що далі, то більше від мене віддаляється. Він весь у своїй роботі.

— Я не про Барні. — Майра всміхнулася й погладила її руку. — Мала на увазі не фізично. — Та побачивши, як Карен спохмурніла, вона облишила цю тему. — Не зважай. Нам не потрібно вішати на це ярлики. Важливо пам’ятати, що в тебе є свій акт творчості, який потребує завершення, об’єкт опіки — нова свідомість, яку ти приведеш у цей стражденний світ. Я буду твоєю провідницею. А тепер відпочинь, а я принесу тобі горнятко теплого молока.

— Не варто.

— Слухайся старшої сестри, — не зважала Майра, ніжно, але міцно схиляючи її до ліжка. — Я прийшла сюди допомогти. А це означає, що всі деталі ти лишаєш мені, просто відпочиваєш і готуєшся до наступних тижнів. Ти хворіла, мусиш відпочивати. Маєш час на медитації, і нехай твій дух відновить тебе.

Певним чином її присутність дарувала полегшення. Карен лягла на ліжко й кивнула. Майра всміхнулася й вимкнула світло.

— Відпочивай, міркуй, мрій. У вирішальні періоди наших життів нам відкривається духовна єдність з усесвітом. З нами може статися будь-що, якщо дозволимо. Я принесу тобі їжі на таці.

— Та нема потреби.

— Ш-ш-ш! Тобі потрібні відпочинок і тиша.

Барні бачив, як Майра помалу стає частиною їхнього дому. Його інтригувала її спартанська ощадливість, він почав усвідомлювати їхню з Карен залежність від майна. Невже самі лише речі тримають їх у цьому світі? Ніби це сотні поручнів, за які хапаєшся на слизькому боці реальності? Майра готувала їм їсти згідно з принципами дієтетики, на які він з радістю погодився, доки не відкрив для себе після двох вегетаріанських вечер, що вони без м’яса. Коли Барні почав бунтувати проти переходу на глютенові та соєві котлети й вимагав м’яса принаймні раз на тиждень, Майра здалась і почала готувати для себе окремо.

Вона постійно просила його показати їй свої роботи, але він відмовляв. Не мав бажання поки що ділитися ними з кимсь. Барні перестав працювати над Венерою, тепер експериментував з Мореплавцем, який став однією з кількох дрібніших фігурок у дивній жорстокій сцені. Він не був упевнений, до чого веде, — просто йшов за внутрішнім покликом, тішився, коли починав нову фігурку, невиразно усвідомлюючи, що кожен новий початок — це спосіб накласти на себе зобов’язання, принаймні для світу своєї роботи, якщо не для світу людей.

Але йому було цікаво, що ж трапилося з Майрою. Жорсткість її передчасно постарілого обличчя й пошматованого волосся, на противагу досі пронизливим блакитним очам, захоплювала його. Він натякнув, що хотів би знати, що ж вона пережила, проте вона завжди міняла тему. Ніби хотіла уникнути непорозуміння, чекала слушного моменту.