Дэниел Киз - Доторк

— Діти, напевно, — долинув його голос із підвалу. — Не відчиняй.

— Там якась жінка з валізою.

Він піднявся сходами й глянув на неї.

— Яка жінка?

— Не знаю.

Дзвінок залунав знову.

— Ну то запитай, чого вона хоче, і пошли її геть, — гукнув він. — Я тут намагаюся працювати.

— Мені страшно.

— О Господи. — Барні піднявся сходами й пройшов повз неї, щоб увімкнути світло на ґанку. — Хто там?

— Приймете стомлену мандрівницю? Це я, Майра.

— Майра! — скрикнув він. — Карен, це Майра! — Барні завовтузився із засувкою, непевно усвідомлюючи, як кров бухає в серці та грудях. Проте коли жінка увійшла, він глянув на неї з тривогою. Якби не голос, він би нізащо її не впізнав. — Карен! — покликав він, що було зайве, бо сестри вже кинулися одна до одної.

Барні знав, що роззявився, та не міг нічого вдіяти. Вона коротко підстриглася, і без макіяжу її обличчя, неймовірно постаріле, було зморшкувате та змучене. Твідове пальто, надто грубе, як для серпня, бліді панчохи й плоскі каблуки приховували форму ніг. Лише гортанний голос і синьоокий погляд не змінилися, але тепер очі стали дещо вирячені й дивилися надто жорстко.

— А ти не дуже змінився, Барні, — відповіла Майра на його очевидне здивування. — Трохи старший, стомлений, але я б тебе запросто впізнала. Читала про інцидент на останніх сторінках «Лос-Анджелес таймз». У Детройті, напевно, на першій шпальті написали, правда? Ви тут тепер відомі.

Барні взяв її валізу, відзначаючи для себе, що вона з дешевого фібрового картону із застібками, і поніс у вітальню.

— Сумнозвісні хіба. Небезпечні, радіоактивні Старки. Забрудники чесного міста…

— Барні, будь ласка, дай людині сісти. Не починай.

— Просто є різниця між відомими й сумнозвісними . Хотів, щоб усе було зрозуміло.

Майра торкнулася щоки Карен і всміхнулася.

— Чудово виглядаєш. Вагітність тобі личить.

— Як ти дізналася?

— Подзвонила мамі з аеропорту, питала твою адресу. Ти виглядаєш просто приголомшливо. Ніяк не намилуюся.

— Вона цвіте, — погодився Барні.

— Вагітність має цілющий вплив на жіноче тіло, — сказала Майра, вдумливо дивлячись на свою сестру. — Це чудо створення життя.

Карен підскочила й запитала:

— Може, поїмо щось? Ти, певно, вмираєш з голоду.

— У мене їжа із собою. Трохи фруктів і горіхів, але я б випила склянку холодної води.

Барні розглядав її усмішку, спокійне обличчя й проникливі блакитні очі, те, що не змінилося.

— Ти тепер інакша, — сказав він.

— Так, зі мною багато чого сталося з часів коледжу. Я ніби пройшла через своєрідне очисне полум’я. Знаю, що таке страждання. Коли прочитала про те, що сталося, то відчула, що потрібна вам із Карен. Хочу допомогти, якщо дозволите.

Барні промовчав, а Карен швидко підвелася й узяла її за руку.

— Ну звісно. Мені потрібно бути з кимсь, і хто ж на це більше згодиться, ніж моя сестра? Ти залишишся з нами.

— Упевнена? Якщо ні, я можу залишитися з людьми в Детройті, з місією.

— Не говори дурниць, — заперечила Карен. — Ти нам тут потрібна.

Майра перевела очі на Барні, чекаючи відповіді. Він побачив, як запали в неї щоки, а від пронизливого погляду було боляче дивитись їй в очі. Барні збентежився. Хотів знати, що з нею відбулося. Але щось застерігало його. Якщо вона стала якоюсь фанатичкою, надто небезпечно вплутувати її в їхні життя.

— Не знаю, — промовив він. — Ми тут як в облозі.

— Тим більше вам потрібен хтось, хто допоміг би, — сказала вона.

— Вони й тебе радіоактивною прозиватимуть.

— Я вже виросла з того періоду, коли турбувалася осудом чоловіків. Я вам не заважатиму. Лише допомагатиму, чим можу, тобі й Карен. Якщо через кілька днів стану тягарем, то виїду. Якщо я тут служитиму якійсь меті, то залишуся на стільки, на скільки вам буде потрібно.

— Не говори дурниць, ніякий ти не тягар. Ти не втручатимешся в роботу Барні, а мені хоч буде з ким поговорити, коли його нема. Ходімо нагору, покажу тобі кімнату для гостей.

Барні мовчки дивився на них, тоді знизав плечима й спустився вниз.

Майра провела його очима, піднімаючись нагору.

— Куди він?

— У свою студію в підвалі. Він тепер лише скульптурою й переймається. Мусить двічі на тиждень відвідувати лікарню для обстежень. Лікарі переконують: якщо дивитиметься за собою й робитиме те, що вони приписують, організм упорається із симптомами. Кажуть, що променеву хворобу вже добре дослідили. Але Барні не хоче до них їздити. Лише сидить і працює внизу.