Дэниел Киз - Доторк

Вона ніжно стиснула його руку.

— Не сварімося сьогодні. Я не хочу, щоб вони бачили тебе слабким і виснаженим. Полеж і збережи енергію.

Барні хотів якось саркастично це прокоментувати, але її ніжність спинила його.

— Маєш рацію. Прибережу голос на пізніше.

Нагорі світло, що пробивалося крізь вікна спальні, ранило йому очі. Барні ступив уперед і затягнув жалюзі. Лежачи на спині, боляче вдихнув і спробував зрозуміти, що Карен від нього приховує.

Його розбудив звук машини на під’їзній доріжці. Барні силкувався сісти, переборюючи запаморочення й нудоту. Дійшло до того, що він боявся сну, попри полегшення, яке той дарував. Ціна пробудження виявилася надто високою. У темряві він ледве взувся й запхав сорочку в штани. Хотів побачити, як Джейсон Бредлі перетинає поріг, особливо розпізнати ознаки страху й огиди. Бредлі стануть першими гостями за більш ніж три тижні (відколи продавець, який нічого не підозрював, прийшов, щоб переконати їх у тому, що кожна американська сім’я повинна мати енциклопедію заради дітей, навіть якщо ті лише намічаються або десь у майбутньому, і Барні викинув його геть), і він хотів побачити, як вони це сприймуть. Рука потягнулася до волосся, зачесала його назад, і він подумав, що варто було все ж поголитися. Виглядає, напевно, як безхатько. Ну, хай приймають його таким.

Доки він спустився сходами, Карен уже стояла біля дверей, батьки з’явилися в одвірку. Джейсон Бредлі, високий і худий, попри свої п’ятдесят вісім, із хвилястим сивим волоссям, солідний чоловік, що дивиться на світ з вершини свого успіху. Барні рідко бачив його поза оточенням книжок, обшитих дубом стін і м’яких шкіряних крісел його колоніального будинку. Тут цей чоловік виглядав так само, ніби приніс разом із собою ту ауру книжок і шкіри.

Лора Бредлі трималася непогано, і хоча зморшки на її шиї та підборідді вже давно випрямилися після пластичної операції, на ній було забагато пудри й помади, наче спеціально, щоб її було видно здалеку. Вона набрала вагу, і, коли скинула шаль на крісло, з-під рукавів сукні випнулася біла плоть. Проте Барні бачив, звідки в Карен її риси: те ж чорне волосся й зелені очі. Її мама знала, як Карен виглядатиме в п’ятдесят, якщо житиме безтурботним життям.

Лора Бредлі обережно ввійшла, ніби не хотіла забруднити спідницю.

— Ой, золотце моє любе! Дитинко моя, як же тобі, мабуть, жахливо. Кошмар. Ти й уявлення не маєш: коли Деніс Енґстром подзвонив нам у Лос-Анджелес і розповів, що сталося, нас ледь не знудило, направду. Джейсон хотів одразу приїхати, але саме вів переговори з тим жахливим дрібним адвокатиком, що займався всіма тими тисячами позовів проти компанії. Страшний чоловік, бруд під нігтями й взуття ніколи не чищене, ні, ну ти уявляєш? Ну, то таке, добре, що ми вже тут. Стільки нових меблів і нові штори — краса. Мушу сказати, ми шукали твою сестру за останньою адресою, але вона зникла. Жодної адреси перенаправлення. Просто щезла з виду — бозна-куди ділася. Вона жила в страшному районі, одна з її сусідок розповіла, що Майра лежала в лікарні. Коли ж повернулася, щоб забрати речі, очевидно, досить змінилася. Ох, та моя донька. Та жінка сказала, що вона навернулася на якусь нову релігію, щось таке. Ні, ну ти собі можеш таке уявити? Наша Майра?

Барні вже хотів сказати, що може собі уявити, але жінка швидко змінила тему. Така спритна в нього теща.

— Мусите розповісти нам усе — від початку до кінця, — сказала вона. — Дорогенька, ти така змучена. Тобі щось болить? Джейсоне, подивися на неї.

Але Джейсон Бредлі дивився на свого зятя. Він повагався, тоді простягнув руку. Барні відчув, яких зусиль це йому коштує, і це його розлютило.

— Краще не треба, — озвався він. — Радіоактивний пил — штука непевна. Може бути всюди. Ліпше не ризикувати.

— Барні, який жах! — вереснула Карен. — Не слухай його, тату. Вони уважно перевірили будинок. Немає жодного шансу, навіть найменшого, що пил може ще тут бути.

— Хіба вони із собою занесли, ззовні, — промовив Барні. — Він же по всьому Елджину, знаєте, і це я його розсіяв.

Батько спокійно вдивлявся в нього, чудово розуміючи з тону голосу Барні, що їм тут не раді. Лора Бредлі намагалася зберігати самовладання, проте постійно нервово роззиралася навколо.

— Це повна дурня, сам знаєш, — сказала Карен, тягнучи маму в їдальню. — Не слухайте його. Його деколи заносить з тією мистецькою уявою. Тату, ходімо, щось вип’єш.

Її батько прийняв запрошення, але не бажав віддавати зятеві останнє слово.