Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.

Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.

- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...

- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?

- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...

Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.

- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.

- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.

- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?

23

Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...

Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...

Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...

Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:

- Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом i сказав:

- Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi... - I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...

- Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.

Марта стала на дверях:

- Що там у мами?

Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.

- До Туо прийшов якийсь... - прошепотiла. - Каже, археолог.

Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...

- Ну, що ж... - Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

- Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.

- Добре, ходiмо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.

- Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

- Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.

- Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.

"Цiкаво, чи вiн i з Анiтою розмовляв? - з'явилась думка в Туо.- Але ж вона нiчого не казала..."

Так от, ознайомившись з усiма доступними матерiалами, вiн, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає нiяких пiдстав не довiряти, навпаки логiка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактiв якнайсерйознiше i найуважнiше. Уже прояви неабиякої фiзичної витривалостi i виняткової психiчної сили свiдчать про унiкальнiсть особи Туо. Або... вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що вiн, Лабан, говорить те, що думає..."). Або мова Туо - є в нiй окремi риси багатьох земних мов, зокрема африканських - такий наслiдок лiнгвiстичного аналiзу, - але це самобутня i, мабуть, досконало розвинена мова...