Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

"Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"

Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.

- Анiто...

Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:

- Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...

- Анiто...

- Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.

- Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?

- Нi, Анiто, нi.

- Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...

- Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?

В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.

- Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...

- Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.

Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.

- Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.

- Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!

- Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...

- Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...

- "Жучок" нас не розлучить, Анiто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.

- Я хочу дитину... - прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно. - Любий мiй, єдиний...

20

Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.

- Прошу, заходьте.

Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.

- Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.

Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.