Василий Бережной - Ох, цi телепати (на украинском языке)

Лiкар заспiшив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася помiж будинками, а хлопцi переминалися з ноги на ногу бiля своїх яскраво пофарбованих мотоциклiв.

"Чи ти ба, яка iстеричка, - подумки обурювався Едик. - Ще й кривиться..."

- Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як манiжитись.

Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знiтився, одвiв погляд убiк i, замiсть того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.

- Ти чого? - силкуючись оговтатись, але все ще iз затаєним острахом огризнувся Едик.

- А того, що треба совiсть мати. Дiвчина хвора, i лiкар просив, а вiн "концерт"!

"Оце хороший хлопець, - раптом почув Сева, наче прошепотiло над вухом. - Добрий..."

Обличчя йому полагiднiло, хлопець подивився на лоджiю сьомого поверху i мимоволi помахав рукою, наче хтось там мiг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радiсному ритмi: незнайомка похвалила його, це - раз, а друге - вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився i сопiв, але до суперечки в них не дiйшло, гасали один за одним, поки зовсiм звечорiло i Київ осяяли гiрлянди вогнiв. Прощаючись, Едик не втерпiв:

- Слухай... ти справдi її "чув"? Менi й досi не вiриться...

- Кажу - справдi. - Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмiшка.

- А чому ж я...

- Не знаю, - здвигнув плечима Сєва. - Може, настроєний не на ту хвилю.

- Дивно, це дуже дивно, - помiркував Едик. - Це ж виходить... телепатiя! Так? Зажди...- Вiн тяпнув себе рукавицею по чолу. - Можна ж перевiрити! I як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми iнколи в шахи граємо...

- А до чого тут шахи?

- Вiн працює в науково-дослiдному iнститутi... от не пригадую в якому... Зв'язано з бiологiєю, психологiєю... Так вiн часто заводить балачку про цю саму телепатiю та ще пара... пара...

- Парапсихологiю?

- Так, саме телепатiя i парапсихологiя - це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. I про ту твою... невидимку.

Сєва поморщився: помiж них двох (мав на увазi себе i дiвчину) вплутається ще один... Та хiба Едика спиниш? Ех, i навiщо вiн похвалився?..

Помiтивши кислу гримасу на обличчi товариша, Едик вигукнув:

- А що? Вiн перевiрить!

- Навiщо ж перевiряти, коли я й так знаю?

- Ну, це ще не факт... Може, тобi причулося, може, в тебе тi... як їх... слуховi галюцинацiї. Є такi... - хотiв сказати: хворi, але спохопився, - такi люди, що чують "голоси". Сам бачив - iде i розмовляє.

- То ти вважаєш, що я вже того... з глузду з'їхав? - перебив Сєва.

- Та нi, просто цiкаве явище, якщо ти, звичайно... коли це справдi.

- Ну, добре, давай твого науковця, - бадьорим голосом сказав Сєва i подумав: "Може, й вiн нiчого не почує та й вiдчепиться".

II.

Федора Липського провели на лоджiю, де в шезлонгу сидiла, розслабившись, заплющивши очi, чорнява дiвчина. Призахiдне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освiтлювало їй лице i майже всю постать. Липському досить було одного побiжного погляду, щоб скласти собi уявлення про дiвчину. Гарнi засмаглi ноги, i вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дiвчини. Навiть легенький темнуватий пушок на верхнiй губi помiтив.

- Це до тебе, Полю... науковець.

Сказавши так, лагiдна лiтня жiнка (Липський подумав, що це мати) причинила склянi дверi та й пiшла в квартиру.

Дiвчина розплющила очi i, побачивши ще молодого кремезного чоловiка, зашарiлася, осмикнула сукню на колiнах.

- Ви, отже, Поля, а я - Федiр Липський. - Вiн ступнув до неї енергiйно, потиснув руку i без церемонiй сiв на розхитаний стiлець, який заскрипiв i мало не розвалився.

- Обережно, впадете... - усмiхнулась дiвчина.

- Нiчого, я не скляний! - i собi усмiхнувся Липський.

I через кiлька хвилин уже розмовляв з Полею, як давнiй знайомий.

- Найперше, я хотiв пробачитися за мотоциклiстiв. Хлопцi захоплюються i часом не зважають... Он вони там стоять пiд каштаном...

Поля пiдвелася i, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

- Ну й ревучi ж їхнi мотоцикли, - хитнула головою, знову сiдаючи в шезлонг. - Повiрите, голова розколюється! А я ще нездорова...

- Цiлком подiляю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсiм без дiла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному - навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабiна трясеться, з труби валить дим, а водiй зайняв чергу за ковбасою... А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз iду!" Отак i пускають за вiтром державне пальне, та ще ж i повiтря отруюють.