Станіслав Лем - Едем

Кібернетик першим зістрибнув у темне нутро автомата й за хвилину попросив лампу; йому спустили її згори на кабелі. За хвилину знизу, наче з дна колодязя, долинув його здушений вигук:

— Є! Є! — І на мить із люка висунулася його голова. — Тільки сідай і їдь! Усе устаткування діє!!

— Нічого дивного — адже Захисник для того й існує, щоб багато витримати, — відповів Інженер і весь аж засяяв.

— Любі мої, вже шість годин. Якщо їхати по воду, то це треба зробити зараз, — сказав Координатор. — У Кібернетика й Інженера роботи по горло, і, я гадаю, ми поїдемо в тому самому складі, що й учора.

— Я не згоден!

— Ти ж сам розумієш… — почав Координатор, але Інженер не дав йому докінчити:

— Ти можеш те, що й я. Сьогодні в ракеті залишишся ти.

Вони засперечалися. Нарешті Координатор поступився. До складу експедиції ввійшли Інженер, Фізик і Лікар. Останнього вмовити не вдалося — він наполіг на своєму.

— Адже й справді невідомо, де небезпечніше — тут чи там, якщо це для тебе так важливо, — сказав він нарешті, роздратований Інженеровим натиском, і піднявся нагору по сталевому трапу.

— Каністри вже на багажнику, — сказав Координатор. — До струмка не більш як двадцять кілометрів. Наберете води — і відразу ж назад, добре?

— Якщо вдасться, ми змотаємося туди ще раз, — сказав Інженер. — Тоді в нас буде вже чотириста літрів.

— Ну, це ми ще побачимо, чи вдасться поїхати вдруге.

Хімік і Кібернетик хотіли вийти за ними, але Інженер заступив їм дорогу:

— Ні, тільки без проводжань, прощань — це не має ніякого сенсу. Бувайте. Одному все одно треба бути нагорі, от хай він і їде з нами.

— Це якраз я, — сказав Хімік. — Ти ж бачиш, що я безробітний.

Сонце вже торкалося лінії заходу. Перевіривши підвіску, люфт керма й запас ізотопної суміші, Інженер сів попереду. Тільки-но Лікар піднявся в машину, дуплекс, який лежав під ракетою, устав і, випроставшись на весь зріст, почалапав до них. Всюдихід рушив. Величезне створіння застогнало й кинулося за ним зі швидкістю, яка приголомшила Хіміка. Лікар крикнув щось Інженерові, і той зупинив машину.

— Ну, чого ти хочеш? — буркнув Інженер. — Не братимемо ми ж його з собою!

Збентежений Лікар безпорадно дивився на велетня.

— Замкни його в ракеті. Він піде за тобою, — порадив Інженер.

— Або усипи його, — кинув Фізик. — Бо якщо він поженеться за нами, то може привабити ще когось.

Це переконало Лікаря. Всюдихід повільно під’їхав до ракети, дуплекс подався за ним своїми дивними стрибками, потім Лікар насилу затягнув велетня в тунель. Повернувся він хвилин через п’ятнадцять, лихий і знервований, і повідомив товаришів:

— Я замкнув його в тамбурі перев’язочної. Там немає скла ані якихсь гострих предметів. Але я боюся, що він наробить ґвалту.

— Ну, ну, — промимрив Інженер. — Не будь смішним.

Лікар хотів відповісти, може, навіть щось гостре, але стримався. Всюдихід знову рушив і великою дугою об’їхав ракету. Хімік махав їм услід рукою, навіть коли уже не бачив нічого, крім високого, розвіяного плюмажу куряви. Потім він почав розмірено походжати поблизу неглибокого окопчика, в якому стояв випромінювач.

Він ходив так майже дві години, коли серед струнких «чаш», які відкидали довгі тіні, з’явилася хмарка куряви. Яйцеподібний, розбухлий червоний сонячний диск щойно торкнувся лінії обрію, на півночі синів приплив хмар, звичного холоду, який насувався о цій порі, не відчувалося — все ще стояла задуха.

Хімік вибіг із тіні ракети й побачив всюдихід, який підстрибував на борознах, прокладених обертовими дисками. Машина ще не встигла зупинитися, а він уже був біля неї. Йому не довелося розпитувати про наслідки вилазки — всюдихід важко сидів на сплющених шинах, у всіх каністрах хлюпалася вода, навіть на вільному сидінні стояв повний бідон.

— Ну, як з’їздили? — запитав Хімік.

Інженер зняв темні окуляри й хустинкою витер з обличчя піт і пиляву.

— З величезним задоволенням, — відповів він.

— Нікого не зустріли?

— Як звичайно, колеса, але ми обминули їх здалеку — поїхали по другий бік гаю, того, де ями, пам’ятаєш? Там майже зовсім немає борозен. Щоправда, довелося трохи поморочитися, поки наповнили каністри. Не зашкодив би якийсь насосик.

— Ми хочемо поїхати ще раз, — озвався Фізик.

— Спершу треба перелити воду.

— Не варт, — махнув рукою Фізик, — тут лежить стільки порожніх бідонів і каністр, візьмемо інші, а потім переллємо все за одним заходом, га?

Він перезирнувся з Інженером, немовби вони щось задумали. Хімік цього не помітив, його тільки трохи здивував такий поспіх. Кваплячись, мов на пожежу, вони вивантажили каністри й тільки-но кинули на багажник порожні — їх було не так уже й багато, — відразу ж сіли і рвонули з місця, здіймаючи клуби куряви. Стіна куряви ще осідала на рівнині, червоніючи в променях призахідного сонця, коли з тунелю вийшов Координатор.