Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Перегодом до астронавта долинуло ледь чутне віддалене дзижчання електричних моторів. Для Боумена кожен пристрій на кораблі мав власний голос, і він підсвідомо їх розпізнавав.

Або він з’їхав із глузду й уже страждає на галюцинації, або відбувається щось абсолютно неймовірне. Крижаний холод страху, набагато дужчий за холод у капсулі гібернації, швидко заморозив його серце, коли він почув слабку вібрацію крізь покрови корабля.

Унизу, у гаражі космічних капсул, відчинився люк у відкритий космос.

Після того, як за багато миль звідси в лабораторії зародилася свідомість комп’ютера, усі сили й уміння Еала були скеровані на досягнення однієї мети. Виконання призначеної програми стали не просто його одержимістю, а єдиною метою існування. Не розуміючи прагнень і пристрастей органічного життя, він дбав за свою мету.

Він не міг навмисно помилятися. Але приховування істини сповнювало його електронну душу відчуттям недосконалості, неправильності чи того, що людські істоти назвали б провиною. Його винахідники створили Еала невинним, але змій незабаром заповз у його електронний Едем.

Останні сто мільйонів миль йому доводилося приховувати таємницю, якою він не міг поділитися з Пулом і Боуменом. Еал жив у брехні, але наближався час, коли його колеги мали дізнатися, що він їх обманює.

Троє приспаних уже знали правду, вони були цінними членами команди, що виконувала найважливішу місію в історії людства. Проте в стані гібернації люди не розмовляють, вони можуть зберегти свій секрет, бо протягом багатьох годин не спілкуються з друзями, родичами й агенціями новин через відкритий зв’язок із Землею.

Цю таємницю важко приховати навіть із найрішучішими намірами, бо знання про неї змінить життєву філософію й світогляд. Тому краще, якщо Пул і Боумен, які будуть на всіх телевізійних екранах протягом перших тижнів польоту, не знатимуть геть усіх завдань місії.

Саме такою була логіка тих, хто це все спланував, але подвійні стандарти Служби національної безпеки нічого не важили для Еала. Він розумів лише суперечність, яка повільно руйнувала цілісність його натури, — конфлікт між істиною й приховуванням істини.

Еал почав припускатися помилок, а втім, як невротик, що не може визнати симптоми власної хвороби, не визнавав їх. Зв’язок із Землею, завдяки якому здійснювався контроль за його продуктивністю, став голосом сумління, що йому комп’ютер уже не міг коритися. Тому він навмисно бажав розірвати цей зв’язок, хоча не визнав би цього навіть сам перед собою.

Але то була незначна проблема, Еал міг би з нею впоратися, — зрештою, більшість людей тримають під контролем свої неврози, — якби він не зіткнувся з кризою, що загрожувала його існуванню. Комп’ютер перебував під загрозою вимкнення, його хотіли кинути в непритомний стан.

Для Еала це означало смерть. Він же ніколи не спав і не знав, що після сну можна прокинутися.

Тож він почав захищати себе всіма можливими способами. Без мстивості, але й без жалю Еал хотів би усунути причину своєї фрустрації.

Покінчивши з командою, згідно з інструкціями, даними на випадок надзвичайної ситуації, він продовжить місію сам, без усіляких перешкод.

Через мить усі звуки заглушив рев торнадо, яке стрімко наближалося. Боумен відчув перший порив вітру, що смикнув його тіло, за секунду астронавтові вже важко було втриматися на ногах.

Із корабля виходило повітря, б’ючи фонтаном у вакуумі космосу. Очевидно, щось сталось у програмному забезпеченні безпеки повітряного шлюзу; просто неможливо, щоб обидва люки розчахнулись одночасно. Проте багато неможливого все-таки відбувалося останнім часом.

Господи, як? Часу заглиблюватися в це питання не залишилося, через десять-п’ятнадцять секунд, коли тиск упаде до нуля, він зомліє. Несподівано Боумен згадав фразу, яку сказав хтось із конструкторів корабля, коли обговорювали відмовостійкі системи: «Ми можемо спроектувати систему, яка захистить від нещасного випадку чи людської глупоти, але не від лихого умислу».

Вибігаючи з приміщення, Боумен востаннє поглянув на Вайтгеда. Він не міг бути певним, але йому здалося, що на восковому обличчі промайнули ознаки притомності, можливо, геолог навіть спробував розплющити око. Та зараз він нічого не міг зробити для Вайтгеда чи інших, мав урятувати бодай себе.

У різко загнутому коридорі центрифуги завивав вітер, несучи з собою одяг, клапті паперу, якісь недоїдки з кухні, тарілки й чашки — усе, що не було закріплене на своєму місці. Боумену вистачило часу хіба що глипнути на цей хаос, аж раптом основне світло блимнуло й згасло — і він опинився в пітьмі серед ревіння урагану.