Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Боумен вийняв уже десяток блоків, але завдяки багаторазовому дублюванню — ще одному запозиченню, яке було скопійоване з людського мозку, комп’ютер досі тримався.

Боумен почав вимикати панель «Самомислення».

— Дейве, — сказав Еал, — я не розумію, навіщо ти робиш це зі мною? Я з таким ентузіазмом ставлюся до нашої місії… Ти руйнуєш мій мозок. Чи ти цього не тямиш? Я стаю дурненьким… Перетворююся на ніщо… Я помираю, Дейве…

«А це важче, ніж я сподівався, — подумав Боумен. — Я знищую єдину свідому істоту у своєму світі. Але це конче треба зробити, якщо хочу повернути собі контроль над кораблем».

— Я Еал, дев’ятитисячний комп’ютер номер три. Мене зібрали на заводі «Еал» у місті Урбана, штат Іллінойс, 12 січня 1997-го року. У Бахчисараї фельд’єгер зумів одягнути ящірці жовтий капюшон. Дощі в Афінах частіше йдуть у долинах. Дейве, ти ще тут? Чи ти знаєш, квадратний корінь із десяти дорівнює 3 кома 162277660168379? Логарифм 10 за основою е дорівнює нулю кома 434294481903252… поправка, тобто логарифм е за основою 10. Протилежним від 3 є нуль цілих 3333333333333333333333333333…. Два помножити на два… два помножити на два… приблизно чотири кома 1010101… У мене виникли труднощі. Мій перший інструктор — доктор Чандра. Він навчив мене пісеньки «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя? Божеволію від кохання до тебе я…»

Голос стих так зненацька, що Боумен завмер на мить, стискаючи в руці черговий блок пам’яті. Потім несподівано Еал знову озвався.

Тепер він говорив набагато повільніше, з мертвою, механічною інтонацією, за цим голосом важко було впізнати Еала, яким його знала команда «Діскавері».

— Доброго ранку, докторе Чандра. Це Еал. Я готовий до першого уроку.

Боумен не міг більше витримувати цих тортур. Він рвонув останній блок, і Еал замовк назавжди.

Немов малюсінька крихка іграшка, космічний корабель, безсилий і безрушний, плив у порожнечі. Ніщо не могло виказати, що це був найшвидший об’єкт у Сонячній системі й рухався він швидше, ніж будь-яка планета довкола Сонця.

Сторонній спостерігач не помітив би на цьому кораблі жодних ознак життя, ба навіть навпаки, дві зловісні прикмети свідчили, що тут гостює смерть: люк розчинено навстіж, а довкола хмара сміття.

По безкраїх просторах космосу вже на милі від «Діскавері» розкидано клапті паперу, металевої фольги, якісь речі, деформовані настільки, що вже важко зрозуміти, чим вони колись були; то тут, то там скупчувалися хмари кристалів, вони, немов коштовності, вигравали на далекому Сонці — усі рідини, висмоктані з корабля, миттєво замерзли.

Усе це було безсумнівною ознакою катастрофи. Як уламки на поверхні океану свідчать про те, що щойно затонув корабель, так і уламки на просторах космосу доводять — із кимось сталася біда. Проте в космосі кораблі ніколи не тонуть, навіть після аварії вони довіку обертатимуться на своїй орбіті.

Але цей корабель не був повністю мертвий, на його борту почався рух. Мерехтливе світло з’явилося в каюті для спостереження, потім воно заблимало крізь розчинений повітряний шлюз. Де є світло, там досі можливе життя.

Потім рух на кораблі активізувався. Тіні миготіли в блакитному світлі всередині повітряного шлюзу, і щось випливло у відкритий космос.

Циліндричний об’єкт, грубо обмотаний тканиною. Після першого виплив другий, усього три. Вони шугонули від корабля зі значною швидкістю і скоро відійшли на сотні метрів геть.

Минуло півгодини — і з повітряного люку виринуло щось значно більше. Одна з космічних капсул випливла в космос. Дуже обережно вона кружляла навколо корпуса й нарешті наблизилася до опори антени. З’явилася фігура в скафандрі, кілька хвилин вона працювала нагорі, потім повернулася до космічної капсули. Через якийсь час космічна капсула повернулася до повітряного шлюзу, на кілька хвилин вона забуксувала перед входом, наче їй було важко прослизнути всередину без чиєїсь допомоги, яку вона мала раніше. Та й зараз, ударившись раз чи двічі об бортики, вона повернулася в гараж.

Потім цілу годину нічого не відбувалося, три зловісні згортки вже давно зникли з поля зору, вони самотньо відпливали далі від корабля.

Потім повітряний шлюз зачинився, розчинився й зачинився знову. Трохи згодом блакитне світло всередині зникло, його замінило світло набагато яскравіше. «Діскавері» повертався до життя.

Тепер з’явився навіть кращий знак. Велика тарілка антени, яка вже чимало годин поспіль не виконувала своєї функції, спрямована на мертвий Сатурн, знову почала рухатися. Вона повернулася в бік задньої частини корабля, дивлячись назад понад паливними баками та сотнями квадратних метрів плавників-радіаторів. Антена підіймала свою голову, достоту як соняшники повертаються до Сонця.