Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

— Запуск через п’ятнадцять секунд. Ви почуватиметеся краще, якщо почнете глибоко дихати.

Це справді правильно і з психологічної, і з фізіологічної позиції. Наповнюючи легені киснем, Флойд відчув себе краще. Коли катапульта почала розгойдувати свій тисячотонний снаряд, щоб жбурнути його над Атлантикою, він був готовий до будь-яких навантажень.

Важко сказати, коли саме вони відірвалися від землі й злетіли в повітря, але ракета раптово заревла вдвічі голосніше, а Флойд відчув, що чимдалі глибше занурюється в подушки свого крісла. Тепер, збагнув він, перша стадія польоту вже минула. Доктор хотів був глянути у вікно, але навіть повернути голову було важко. Це не спричинювало якогось дискомфорту, а, навпаки, перевантаження, прискорення й шалений рев моторів породжували в ньому незвичну ейфорію. У вухах дзвеніло, кров швидше бігала венами, Флойд почувався так добре, як ніколи впродовж багатьох років. Він знову став молодим, йому хотілося співати вголос — і тут можна було й співати, все одно ніхто не почує.

Це піднесення хутко минуло, коли до доктора Флойда повернулось усвідомлення того, що він залишає Землю й геть усе, що коли-небудь любив. На рідній планеті в нього зосталися троє дітей без матері, яка десять років тому відбула в ту фатальну подорож до Європи ( Уже минуло десять років? Це неможливо. Але так воно і є…). Можливо, хоч заради них він мусить одружитися знову.

Він майже загубив відчуття часу, коли тиск і шум різко ослабли, а гучномовець проголосив:

— Підготовка до відокремлення нижнього ступеня. Руш!

Невеликий струс, і раптом Флойд згадав цитату Леонардо да Вінчі, яку він бачив колись на екрані в офісі НАСА:

«Великий Птах здійснить політ на спині великого птаха й принесе славу гнізду, в якому він народився».

Ну, тепер Великий Птах летів вище, ніж да Вінчі міг навіть уявити, а його використана частина поверталася назад на Землю.

Зробивши дугу в десять тисяч миль, порожній перший ступінь ракети планеруватиме в атмосфері, утрачатиме швидкість, поки приземлиться на мисі Кеннеді. За кілька годин після заправки й перевірки він уже знову буде готовий доправити іншу команду до царства сліпучої тиші, якої сам ніколи не досягне.

«Тепер, — подумав Флойд, — ми йдемо своїм ходом, на півдорозі до орбіти». Коли після запуску верхнього ступеня знову почалося прискорення, тиск був набагато слабшим: насправді Флойд відчував не більше ніж нормальну силу тяжіння. Проте ходити він не міг, бо «верх» тепер був у передній частині салону. Якби Флойду раптом спала нерозважлива думка покинути своє сидіння, він би розбився об задню стінку.

Цей ефект породжував певний дискомфорт, бо здавалося, ніби корабель стоїть на хвості. Для Флойда, який перебував у передній частині салону, усі місця здавалися закріпленими перед ним вертикально. Він щосили намагався не звертати уваги на цю прикру ілюзію. І тут назовні перед ними вибухнув світанок.

За лічені секунди вони прожогом помчали крізь завісу малинового, рожевого, золотавого й блакитного в пронизливу білість дня. Попри тоновані вікна, що мали відбивати сонячне світло, перші промені, які розійшлися салоном, майже осліпили Флойда на кілька хвилин. Він у космосі, хоч зірок тут не видно.

Флойд затулив очі рукою й спробував визирнути в найближче вікно. Там у променях сонця світилося, мов до білого розжарений метал, стрільчасте крило корабля, а навколо — цілковита пітьма, у тій темряві мусило бути повно зірок, але їх годі було побачити.

Потихеньку зникала вага, ракета виходила на орбіту. Шалений гуркіт двигунів змінився на приглушене ревіння, потім шипіння й урешті зовсім заглух. Якби не було ременів безпеки, Флойд сплив би над сидінням, шлунок намагався це зробити в будь-якому разі. Доктор лише сподівався, що ті пігулки, які йому дали півгодини й десять тисяч миль тому, подіють. За свою кар’єру він лише раз мав напад космічної хвороби і більше не хотів повторень цього стану.

З гучномовця долинув спокійний і впевнений голос пілота:

— Будь ласка, дотримуйтеся правил поведінки в умовах невагомості. Ми пристикуємося до Космічної станції-1 за сорок п’ять хвилин.

Стюардеса рухалася вузьким коридором праворуч від щільно розташованих сидінь. У її ході була якась легка сповільненість, її ноги піднімалися від підлоги над силу, наче загрузаючи в чомусь глевкому. Вона трималася біля яскраво-жовтих смуг липучок, якими були вкриті уся підлога й стеля. Підлога й підошви її сандалій мали міріади крихітних гачків, які зчіплялися разом, наче реп’яхи. Цей трюк із ходінням у повній невагомості дуже підбадьорював дезорієнтованих пасажирів.