Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Він не втратив притомності, лише водив очима, зовсім не розуміючи, де він і що з ним робиться. Йому здавалось, що хтось його підводить, переляканий. Він хотів підвестись сам, але не мав сили.

– Це лише... ентропія, – промовив він. Йому здавалось, що цим він пояснив усе, і він кілька разів повторив те слово.

Потім йому щось із ревом розлилось у мозку, ніби розмило греблю. Важка голова його випала з тремтячих рук княжни і бухнула додолу. Княжна, зірвалася на ноги мов шалена, і побігла по допомогу.

Прокоп неясно усвідомлював, що з ним діється; відчував, що його підводять три чоловіки і тягнуть поволі, наче він із свинцю; чув їхнє важке човгання та швидкий віддих і дивувався, що його не можуть нести в пальцях, мов легеньку пір’їнку. Хтось його увесь цей час тримав за руку; він обернувся і впізнав княжну.

– Які ви добрі, Паулю, – сказав їй вдячно.

Потім знялась якась безладна метушня: його несли по сходах, але Прокопові здавалося, що всі падають із ним у прірву, аж голова йде обертом.

– Не штовхайтесь так, – бурчав він, і голова в нього так запаморочилася, що він знепритомнів.

Коли розплющив очі, то побачив, що знову лежить в “елегантному покої” і що Паудь роздягає його тремтячими руками. В головах стоїть княжна з широко розплющеними очима. У Прокопа в голові все змішалось.

– Я впав з коня, так? – спитав він через силу. – Ви... ви... були при цьому... так? Бах! Ви... вибух. Літроглі... нітроглі... мікро... Це... аш два о ен о два. Складний перелом. Складаний перелом. Складаний, як ножик.

Він замовк, відчувши на лобі дотик холодної маленької ручки. Потім раптом побачив лікаря-різника і вп’явся нігтями в чиїсь холодні пальці.

– Я не хочу, – закричав він, боячись, що йому знову буде боляче.

Але різник лише поклав йому на груди голову і душив його, душив, ніби та голова важила центнер. Зляканий, він побачив над собою темні, розплющені очі, що гіпнотизували його. Різник підвівся і сказав до когось позаду:

– Грипозна пневмонія.. Відведіть її світлість, це заразне.

Хтось говорить, ніби під водою, а лікар відповідає:

– Якщо дійде до ускладнення, то...

Прокоп зрозумів, що тоді він пропав, що тоді він помре. Але йому було байдужісінько: він ніколи не уявляв, що це буде так просто.

– Сорок і сім десятих, – каже лікар.

Прокоп має одне бажання, щоб йому дали заснути й спати, поки не вмре, але натомість його обгорнули в щось холодне, бр-р!

Потім стали шепотітись; Прокоп заплющив очі й не чув більше нічого.

Коли він прокинувся, над ним стояли два літні чоловіки в чорному. Йому було незвичайно легко.

– Добрий день, – сказав він і хотів сісти.

– Вам не можна рухатись, – промовив один з тих чоловіків і лагідно притиснув його до подушки.

– Але мені вже краще? – запитав він спокійно.

– Ну звичайно, – відповів другий чоловік ухильно, – але вам ще не можна ворушитися. Спокій, розумієте?

– Де Гольц? – раптом згадав Прокоп.

– Тут, – озвався голос із кутка, і в ногах уже стоїть Гольц, страшенно подряпаний, із синцем на обличчі, проте все такий же сухий і жилавий, як завжди.

А позаду нього... чи це не привид?.. Стоїть Крафт, Крафт, що залишився в купальні; в нього опухлі, червоні очі, так ніби він три дні рюмсав. Що з ним таке? Прокоп до нього всміхнувся, щоб його втішити. Пауль також підходить навшпиньках до постелі, тримаючи серветку біля губів. Прокоп радіє, що тут усі зібрались, обводить очима кімнату і за спинами чоловіків у чорному помічає княжну. Вона бліда як смерть і дивиться на Прокопа гострим похмурим поглядом, і це його чогось лякає.

– Мені вже добре, – шепоче він, ніби виправдовуючись.

Вона очима спитала щось у одного з чоловіків. Той кивнув. Тоді княжна підійшла до ліжка.

– Тобі вже краще? – запитала тихо. – Коханий, тобі справді краще?

– Так, – відповів він непевно, трохи зніяковівши від дивної поведінки присутніх. – Майже зовсім добре, лише, лише... – її впертий погляд сповняв його бентежністю і майже ляком.

– Може, ти бажаєш чого? – спитала вона, схиляючись над ним.

Глянувши їй в очі, він відчув дикий жах.

– Спати, – шепнув, щоб уникнути її догляду.

Княжна запитливо глянула на обох чоловіків у чорному. Один ледь кивнув головою якось дивно й серйозно. Вона зрозуміла і зблідла ще дужче.

– Тоді спи, – мовила глухо і відвернулась до стіни.

Прокоп здивовано подивився навкруги. Пауль затулив рота серветкою. Гольц стояв, наче солдат, і кліпав очима, а Крафт просто рюмсав, спершись на шафу, і голосно сякався, мов побита дитина.