Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Карел Чапек

КРАКАТИТ

Роман

Переклав Сидір Сакидон

Увесь день був вогкий і холодний, а надвечір туман іще згуснув. Ідеш, наче пропихаєшся крізь якусь розріджену вологу речовину, що позад тебе невблаганно змикається. Хочеться бути вдома. Вдома, при своїй лампі, в скриньці з чотирьох стін. Ніколи ще не почував себе таким самотнім.

Прокоп іде й іде набережною. Його морозить, від кволості чоло аж змокріло; ось мокра лавка, так хочеться сісти посидіти, та страшно поліцаїв. Йому здається, що він хитається; біля Старомеських млинів його навіть хтось сахнувся, як п’яного. І тепер він скільки сили намагається триматись рівно. Ось назустріч іде чоловік у насунутому аж до очей капелюсі, з піднятим коміром. Прокоп зціплює зуби, наморщує лоба, напружує всі м’язи, щоб минути його не похитнувшись. Але якраз за крок від того чоловіка в голові в нього затьмарилось, і раптом закрутився з ним цілий світ; нараз він помічає близько-близесенько двоє очей, що вп’ялись у нього пронизливим поглядом; натикається на чиєсь плече, мурмоче щось ніби “вибачте” і з конвульсивно-гордою міною йде далі. Через кілька кроків він зупиняється і озирається; той чоловік стоїть і пильно дивиться йому вслід.

Прокоп напружується і наддає ходи, проте мимоволі озирається знову; а чоловік усе стоїть і дивиться йому вслід так уважно, аж висунув з коміра голову, мов черепаха.

“Хай дивиться, – занепокоєно думає Прокоп, – більше я не озирнусь”. І він іде далі; раптом чує за собою кроки. Чоловік з піднятим коміром йде за ним. Здається, навіть біжить. І Прокоп з несамовитим жахом кинувся тікати.

Знову все перед очима пішло обертом. Важко дихаючи і цокочучи зубами, він сперся на дерево й заплющив очі. Йому було страшенно погано. Він боявся, що впаде, що серце в нього розірветься, що ротом лине кров. А коли розплющив очі, побачив перед собою чоловіка з піднятим коміром.

– Ви часом не інженер Прокоп? – уже вкотре питав він.

– Я... я там не був, – спробував якось відбрехатися Прокоп.

– Де? – спитав чоловік.

– Там, – відповів Прокоп, киваючи головою кудись у бік Страгова [1] Страгов – пагорб у Празі, на якому розташований Страговський монастир. 1. – Чого вам від мене треба?

– Ти що, не впізнав мене? Я Томеш. Томеш із політехнічного. Що, не пригадуєш?

– Томеш, – байдуже повторив Прокоп це прізвище. – А, Томеш. А що, що вам треба від мене?

Чоловік з піднятим коміром узяв Прокопа під руку.

– Стривай, ти спершу сядь, чуєш?

– Так, – сказав Прокоп і дозволив довести себе до лави. – Бо я... розумієте, мені погано. – І раптом вийняв з кишені руку, обмотану брудною ганчіркою. Мене поранило. Отака халепа.

– А голова не болить? – запитав чоловік.

– Болить.

– Ну то послухай, Прокоп, – сказав він. – У тебе, мабуть, температура. Тобі треба в лікарню, розумієш? Тобі погано, це зразу видно. Але принаймні згадай, що ми знайомі. Я – Томеш. Ми ж разом учились на хімічному факультеті. Ну-бо, пригадай!

– А, Томеш, – кволо озвався Прокоп. – Отой поганець? А що з ним?

– Нічого, – відповів Томеш. – Це він розмовляє з тобою. Тобі треба полежати, розумієш? Де ти живеш?

– Там, – насилу вимовив Прокоп і мотнув кудись головою. – Біля... біля Гібшмонки [2] Гібшмонка – частина Сміхова, промислового району Праги, колись віддалене передмістя. 2.

Зненацька він спробував устати.

– Я туди не хочу! Не ходіть туди! Там... Там...

– Що?

– Кракатит, – прошепотів Прокоп.

– А що це таке?

– Нічого.. Не скажу. Туди нікому не можна. Бо... бо...

– Що?

– Пш-ш-ш, трах! – сказав Прокоп і махнув рукою.

– Що ж це таке?

– Кракатое. Кра-ка-тау [3] Кракатау – острів і вулкан у Зондській протоці. Виверження вулкану Кракатау в серпні 1883 р. – одне з найпотужніших вулканічних вивержень, під час якого загинули 36 тисяч чоловік, острів наполовину занурився в море. Частки вулканічного попелу впродовж багатьох років, залишаючись у земній атмосфері, спричиняли повсюди надзвичайно червоні світанки. 3. Вулкан. Вул-кан, розумієте? Оце ж воно мені й поранило палець. Я сам не знаю що...

Прокоп затнувся, а потім поволі додав:

– Це страшна річ, брате.

Томеш уважно дивився на нього, ніби чогось чекав.

– То ти ще й досі морочишся з вибухівками? – спитав він згодом.

– Ще й досі.

– Ну, і виходить щось?

Прокоп видушив із себе щось подібне до сміху.

– А ти хотів би знати, еге? Це, голубе, не так просто. Ні, це не так просто, – повторював він, киваючи, ніби п’яний, головою. – Чоловіче, воно само собою... само собою...