Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Та ось берегом поспішає Пауль з кошиком на руці, озирається вправо, вліво і час від часу вигукує своїм старечим голосом: “Ку-ку! Ку-ку!”

Прокоп вирушив до нього на дредноуті. Він хотів за всяку ціну довідатись, хто його з цим присилає.

– Ніхто, прошу вас, – запевняє старий, – але моя донька, Ельжбета, – ключниця...

Він розбалакався було про свою дочку, та Прокоп погладив його по сивому волоссі і попросив переказати комусь невідомому, що він сповнений сил і здоров’я.

Сьогодні доктор Крафт пив майже сам, теревенив, філософствував і тут же знущався з усякої філософії: дія, мовляв, дія – над усе. Прокоп тремтів на лавочці княжни і все дивився на одну зірку. Хтозна-чому він вибрав саме цю жовтаву зірку Бетельгейзе в сузір’ї Оріона. Він сказав неправду про своє здоров’я. У нього кололо в грудях, у тих самих місцях, що й колись у Тиниці; голова йшла обертом, і він тремтів від лихоманки. А коли хотів щось сказати, язик заплутувався, і він затинався так, що доктор Крафт відразу протверезів і занепокоївся. Він швидко поклав Прокопа на канапу в кабіні і вкрив його чим міг – також і волохатим халатом княжни. На голову поклав мокрий компрес. Прокоп запевняв, що в нього просто нежить; опівночі він заснув і марив, переслідуваний кошмарами.

Вранці Крафт прокинувся лише від кукання Пауля: він хотів схопитись, але тіло задерев’яніло, бо всю ніч він мерз і спав, скулившись, як пес. Коли ж нарешті так-сяк підвівся, то помітив, що Прокопа нема, а один човен з їхньої флотилії гойдається край берега. Він дуже злякався за свого вождя і хотів був піти його шукати, але побоявся покинути фортецю, так добре опоряджену. Тоді він заходився поліпшувати будову, як міг, і виглядав Прокопа короткозорими очима.

Тим часом Прокоп, що змерз і прокинувся, як побитий, з неприємним смаком у роті й затуманеною свідомістю, був уже давно в парку і з верхівки високого дуба споглядав замок. Йому паморочилась голова, і він міцно тримався за гілляку, не сміючи глянути вниз, щоб не впасти.

Очевидно, в замку вважали, що цей бік парку вже безпечний, і старі родичі Гагенів наважились навіть вийти на замкові сходи. Вони прогулювались по двоє або по троє, кавалькада кавалерів проїхала головною алеєю. Біля брами знову вештався старенький воротар. Після десятої години вийшла сама княжна в товаристві наступника трону й попрямувала до японської альтанки. Прокоп отерпнув увесь, йому здавалося, що він летить сторч головою. Він конвульсивно схопився за гілляку і затремтів, як лист. Ніхто не пішов за ними. Навпаки, всі швидко покинули парк і спинилися біля замку. Мабуть, вирішальна розмова, чи що. Прокоп кусав губи, щоб не крикнути. Тривало це безмірно довго, щось із годину, а може, й п’ять годин. Раптом – біжить від японської альтанки наступник, сам, червоний, із стиснутими кулаками. Пани перед ним розступаються, дають йому прохід. Наступник, не дивлячись ні вправо ні вліво, біжить по сходах, там назустріч йому виходить oncle Рон; вони з хвилину розмовляють, le bon prince потирає долонею чоло, й обидва заходять до замку. Пани збираються знову перед замком, перешіптуються і розходяться. До замку під’їжджає п’ять автомобілів.

Прокоп, хапаючись за гілки, спустився з дуба додолу, важко вдарившись об землю; він хотів вихором помчати до японської альтанки, але йому аж чудно стало, що він ледве рухає ногами. Він блукав у густому тумані, наче в тісті, і ніяк не міг знайти цієї альтанки, бо все перед ним хиталось і розпливалось. Нарешті знайшов. Он сидить княжна, щось шепоче суворими губами й помахує прутиком.

Він зібрав усі сили, щоб по-молодецькому ввійти до неї. Вона встала йому назустріч.

– Я чекала на тебе.

Прокоп підійшов і мало не наштовхнувся на неї, бо вона, як здавалось йому, ще була далеко. Потім поклав їй руку на плече, якось дивно випроставшись, і заворушив губами; він гадав, що говорить. Вона також говорила щось, але він не зрозумів її, все ніби діялось під водою. Враз зазвучали сирени й гудки автомобілів, що від’їжджали з замку.

Княжна шарпнулась, ніби під нею підломились коліна. Прокоп побачив її бліде, невиразне обличчя, а на ньому два темних отвори.

– Тепер кінець усьому, – чує він ясно і зблизька, – кінець. Милий, милий, я прогнала його!

Коли б він міг володіти своїми почуттями, то побачив би, що вона ніби вирізьблена зі слонової кістки, завмерла і гарна, як мучениця, що принесла найбільшу можливу жертву, та він ледве дивився, перемагаючи млосне тремтіння повік, і йому здавалось, що підлога підіймається під ним і ось-ось перекинеться. Княжна притиснула руки до чола й захиталась; їй би хотілось упасти йому в обійми, щоб він її підтримав, знесилену великим подвигом; та він випередив її: безгучно звалився їй до ніг, наче купа шмаття.