Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

– Тобі б не слід тут бути, Міно, – сказав докірливо.

– Чому це? – невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

– Тому... тому, що в тебе гарячка.

– Тут мені краще, – відповіла вона спокійно.

– Взагалі, тобі не слід... – зітхнув le bon prince невдоволено.

– Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, – вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

– Сідайте, будь ласка, – чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

– Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? – безцільно запитав він Прокопа.

– Зовсім ні, – відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

– Що це буде?

– Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, – звернувся він до княжни.

– На, візьми, – сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

– А від чого вона може вибухнути?

– Від струсу, – відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

– Коли ти боїшся, oncle, – сказала вона сухо, – то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

– А тут що?

– Це ручна граната, – пояснив Прокоп. – Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

– А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? – спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

– Безперечно, – згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. – Це – хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

– Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, – промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

– Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

– Можу лише сказати... – вів далі Рон, проковтнувши ці слова, – що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

– А на мене справляє величезний вплив, – мовила княжна.

– Боїшся, щоб він чого не накоїв? – звернувся до неї le bon prince.

– Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, – сказала княжна. – Гадаєш, не зуміє?

– І не сумніваюсь, – відповів Рон. – Ну, то підемо вже?

– Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

– Навіщо це? – запитала вона з цікавістю.

– Кінчились цвяхи, – буркнув він. – Нема чим начиняти бомби. – Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

– Візьми, – сказала тихо, залившись рум’янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

– Тепер можемо йти, – прошепотіла княжна.

Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

– До замку? – запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п’ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.

Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить – на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.

Кілька чоловіків у фраках – о, які вони блискучі та щасливі – виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.