Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Обережно підходить Гольц.

– Сьогодні вона не може прийти, – каже він шанобливо.

– Я знаю.

В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон – то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...

Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.

І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб’є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.

Червоне вікно погасло.

Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме. Він влаштувався в відлюднім кутку, де пролягав прямий шлях від замку до лабораторії, вторований через старий, зарослий вал. Він видряпався на вал, звідкіль, до певної міри схований, міг бачити ріг замку і невелику частину парку. Місце йому сподобалось. Він там закопав кілька своїх ручних гранат і став дивитись то на парк, то на горобців, що гойдались на вітах. Раз туди прилетіла червоношийка, і Прокоп, затаївши подих, спостерігав за нею. Вона щось дзьобнула, крутнула хвостиком і фрр – відлетіла.

Внизу, у парку, йде княжна з високим молодим чоловіком; на пристойному віддаленні за ними йде група придворних. Княжна дивиться вбік і махає рукою, ніби тримаючи прут і шмагаючи ним по піску. Більш нічого не видно.

Через деякий час показується oncle Рон з гладким кузеном. І знову нікого. Чи варто тут сидіти?

Скоро полудень. Раптом з-за рогу замку з’являється княжна і прямує до Прокопа.

– Ти тут? – гукає півголосом. – Зійди вниз і поверни ліворуч.

Він сповз по схилу і почав продиратися гущавиною ліворуч.

Там, коло стіни, був смітник, лежали всілякі речі, – іржаві обручі, діряві бляшанки, старі циліндри, брудне лахміття; бозна-де такі речі можуть узятись у князівському замку. І біля цієї гидкої купи стоїть княжна, свіжа і гарна, і по-дитячому кусає пальці.

– Коли я ще була малою, то ходила сюди злитися, – сказала вона. – Ніхто цього місця не знає. Чи подобається тобі тут?

Він бачив, що вразив би її, якби не похвалив цього місця.

– Подобається, – сказав він квапливо. Вона проясніла, обняла його за шию.

– Коханий! Знаєш, я надівала тут на голову яку-небудь бляшанку, ніби корону, і гралась сама собі в самодержавну владарку. “Що найясніша княгиня зболить наказати?” – “Запряжи шестірку коней цугом, поїду до Загура”. Бачиш, Загур був моїм вигаданим замком. Загур, Загур! Коханий, чи є щось подібне в світі? Давай поїдемо до Загура! Знайди мені його, ти стільки знаєш...

Ніколи вона не була така свіжа й радісна, як сьогодні, аж він заревнував, аж у ньому закипіла жагуча підозра. Він її схопив і хотів обійняти.

– Ні, – боронилась вона, – облиш, будь розумний. Ти – Просперо, принц Загурський, і лише переодягнувся чарівником, щоб мене викрасти або випробувати, – не знаю. Але до мене приїхав принц Різопод з царства Алікурі-Філікурі-Тінтілі-Рододендрон, такий осоружний, бридкий чоловік, у нього замість носа церковна свічка, а руки холодні, руки – бр-р! Він захоче мене взяти за дружину, отож ти виступиш і скажеш: “Я чарівник Просперо, спадкоємний принц Загурський”. Mon oncle Метастазіо впаде тобі на шию, і почнуть дзвонити, сурмити, стріляти.

Прокоп дуже добре розумів, що її солодка балаканина означає якісь важливі речі, тому остерігався її перебивати. Вона обіймала його за шию і терлася запашним личком та губами об його шорстке обличчя.

– Або стривай, не так: я принцеса Загурська, а ти – Великий Прокопокопак, король духів. Але я заклята, наді мною проказали: “Оре, оре, балене, могот маліста маніголене”, – і мене має взяти риба, риба з риб’ячими очима, руками і цілим риб’ячим тілом, і ця риба має відвезти мене в риб’ячий замок. Але раптом прилетить Великий Прокопокопак на сврїм килимі-літуні й забере мене... Прощай!.. – раптом скінчила вона й поцілувала його в уста. І посміхнулася, ясна й рожева, як ніколи, й залишила його похмурого стояти над іржавими руїнами Загура. “Що все це означає? Хоче, щоб я допоміг їй; це ясно; її силують, і вона чекає від мене...порятунку. Що робити?”