Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Він уже наготувався вибухнути гомеричним сміхом разом з іншими (господи, таж усе це тільки для забавки!), коли княжна встала. За нею підвелися всі, і Прокоп також, певний тепер, що вибухне регіт. Вона озирнулась і зупинила погляд на гладкому кузені; той ступив два-три кроки до неї, звісивши руки і нахилившись уперед, неймовірно кумедний. Поговоривши з ним якусь хвилину, вона кивнула головою, і гладкий кузен позадкував собі. Княжна подивилася на Сувальського. Князь наблизився до неї, відповів, сказав кілька чемних дотепів; княжна сміється й киває головою. Що, невже це справді серйозно? Тепер княжна глянула на Прокопа, але він і не ворухнувся. Всі стали навшпиньки й напружено дивилися на Прокопа. Княжна дала йому знак очима. Він стояв непорушно: княжна попрямувала до старого однорукого майора артилерії, в якого груди були вкриті орденами, мов у Кібели сосками. Майор випростався, аж ордени забряжчали, але княжна повернула від нього й підійшла до Прокопа.

– Милий, милий, – сказала вона тихо, але виразно. – Знову хмуришся? Я б тебе поцілувала.

– Княжно, – букнув Прокоп, – що мають означати ці жарти?

– Не кричи так. Це важливіше, ніж ти гадаєш. Ти знаєш, що мене зараз хочуть просватати? – і вона здригнулась від жаху. – Коханий, зараз іди звідсіль. Іди по коридору до третьої кімнати і там зачекай мене. Я мушу з тобою поговорити.

– Стривайте, – Прокоп хотів щось сказати, але вона вже кивнула головою і знов плавно попрямувала до старого майора.

Прокоп не вірив своїм очам. І бувають же ще такі речі, невже ж це робилось не для сміху? Невже ці люди грали свої ролі всерйоз? Гладкий кузен взяв його під руку й потягнув з таємничим виглядом убік.

– Знаєте, що це означає? – шепотів він схвильовано. – Старого Гагена розіб’є параліч, коли він про це довідається. Монарший рід. Ви бачили тут нещодавно того спадкоємця? Мало бути весілля, але воно зірвалося. Цей чоловік, певне, сюди підісланий... Боже, такий родовід!

Прокоп вирвався від нього.

– Пробачте, – буркнув він, непомітно вийшов у коридор і зайшов до третьої кімнати.

Це було щось на зразок чайної віталеньки; напівморок, блискучі меблі, червона порцеляна і подібні дрібнички. Прокоп метався по невеличкій кімнатці, заклавши руки за спину, і гув собі під ніс, як гнойова муха, що б’ється головою в шибки. Сто чортів, щось змінилося – через кілька якихось паршивих татарських живорізів, що їх би порядна людина й посоромилась... Чудове походження! А через кілька отих проклятих гуннів ці ідіоти ладні на череві повзати, а вона, вона сама...

Гнойова муха втомлено зупинилася. Зараз прийде татарська княжна і скаже: “Милий, коханий, все скінчено між нами; бо ж правнучка Літай-хана не може кохатися з сином шевця”. “Стук... стук...” – почув він у голові удари батьківського молотка, і йому здалося, що він вдихає важкий запах вичиненої шкіри і сморід шевської смоли, а бідна мати стоїть у блакитному фартушку’над плитою, вся червона під жару.

Гнойова муха дико задзижчала. Ну, певне, це ж княжна! “Що ти наробив? Куди встромив голову? Тепер станеш навколішки, як вона прийде, вклонишся до землі і скажеш: “Змилуйся, татарська княжно, я вже більше не покажусь”.

У чайній кімнаті легенько пахне айвою; світло м’яке і тьмяне; муха з розпачем б’ється головою в шибку, репетує майже людським голосом: “Куди ти встромив голову, дурню?”

Княжна швидко й тихо ввійшла до кімнати. Біля дверей сягкула до вимикача і погасила світло. В темряві Прокоп відчув руку, що легенько доторкнулась до його обличчя і м’яко обвилася навколо шиї. Він стиснув княжну в обіймах, але обережно, ніби торкаючись до чогось крихкого, павутинного, така вона була ніжна, тендітна. Вона голубить його обличчя легкими поцілунками і шепоче щось невиразне; від легенького погладжування у Прокопа підіймається волосся. Раптом її гнучке тіло здригається, рука на його шиї обвивається тісніше, вогкі губи гаряче ворушаться на його губах, наче промовляють щось безгучно й наполегливо. Нескінченною хвилею, цілим припливом тремтіння захоплює вона Прокопа все сильніше й сильніше; притягує до себе його голову, притискається до нього грудьми, коліньми, обвиває обома руками, впивається вустами в уста; завмирає в страшнім, боліснім стиску, в сласних зойках, непритомніючи і здригаючись, мов у корчах. Зостатись так навіки! Задихнутись! Піти в небуття! Злитись в одно чи вмерти!

Вона заридала і в неї підігнулись ноги. Несамовиті обійми його рук трохи послабшали, і вона вирвалась, хитаючись, мов п’яна; потім вийняла хустину, обтерла з губів слину чи кров, не сказавши й слова, і вийшла до сусідньої кімнати.