Карел Чапек - Кракатит (укр.)

– Коли він це зробить, – відповів д’Емон без вагання, – королі вважатимуть за честь нести кінчик покривала на його домовині. Якщо тоді ще будуть королі.

– Дурниця, – буркнув Прокоп, але княжна запалала невимовним щастям.

Він нізащо в світі не глянув би на неї; увесь почервонів і в розпачі крутив у пальцях грудку цукру. Нарешті зважився підвести очі. Вона дивилась на нього з безмежною любов’ю.

– Чи ти... – звернулась до нього тихо.

Він добре розумів, що питає “любиш мене?”, але прикинувся, ніби не чує, і втупив очі в білу скатерку. Мабуть, ця дівчина ошаліла або ж хоче навмисне...

– Любиш? – долетіло через стіл голосніше і впертіше.

Він швидко кивнув і подивився на неї очима, п’яними з радощів. На щастя, в загальній розмові цього ніхто не почув. Лише д’Емон мав вираз обличчя аж надто скромний і неприсутній.

Розмова точилася про всяку всячину, аж раптом д’Емон, як видно, знавець усього на світі, почав викладати фон Граунові його родовід до тринадцятого сторіччя. Княжна з величезною цікавістю почала розпитувати подробиці. Тоді новий гість став перелічувати і її предків, ні на мить не задумавшись.

– Досить, – мовила княжна, як д’Емон дійшов до року 1007, коли перший Гаген заклав Печорський баронат в Естонії, убивши там когось, бо далі тієї події генеалоги не добрались.

Але д’Емон вів далі.

– Той Гаген, або Агн Однорукий, був, як можна довести, татарський князь, узятий у полон при наїзді на Камську землю. Перська історія знає хана Агана, що був сином Гів-хана, короля туркменів, узбеків, сартів та киргизів, а той був сином Вейвуша, сина Літай-хана Завойовника. Про того “імператора Лі-Тая” згадується в китайських джерелах, як про владаря Туркменії, Джунгарії, Алтаю і Західного Тібету аж до Кашгарії, що її він спалив, убивши там до п’ятдесяти тисяч люду, поміж ними й китайського володаря, якому обмотали голову мокрою мотузкою і стягували доти, аж поки череп луснув, як горіх. Про дальших предків Лі-Тая нічого не відомо, поки науці неприступний архів у Лхассі. Його сина Лі-Тая Вейвуша, занадто дикого навіть для “стародавніх монголів, у Кара-Бутаку забито на смерть кілками від юрт, а син Вейвуша Гів-хан спустошив Хіву і володів землями аж по Ітіль, чи сучасну Астрахань, де прославився тим, що звелів повиймати очі двом тисячам людей, прив’язати всіх до мотузки і пустити в Кубанські степи. Аган-хан пішов слідами батька, водив походи аж до Булгара, нинішнього Симбірська, де одного разу його взяли в полон, відтяли йому праву руку й держали як заручника, аж поки йому вдалось утекти в Прибалтику, до лівонської чуді. Там він прийняв хрест від німецького єпископа Готілли чи Гутілли, і, мабуть, з великої побожності заколов на кладовищі шістнадцятирічного спадкоємця Печори і взяв його сестру за дружину. Через двоєженство він заокруглив свою державу аж по Чудське озеро. Про це говорить Никифорівський літопис, де його вже названо “князь Аген”, а Езельський літопис титулує його “rex Aagen” [66] rex Aagen – король Ааген (латин.). 66. Його нащадків, – закінчив тихо д’Емон, – було вигнано, але ні в якім разі не скинено з трону. – Він устав, уклонився і так і лишився стояти.

Цей історичний екскурс справив величезне враження. Княжна просто впивала кожне слово д’Емона, ніби цей рід татарських горлорізів був найвидатнішим явищем у світі. Прокоп дивився на неї з жахом, бо вона й не моргнула, коли мова йшла про дві тисячі пар вийнятих очей. Він мимохіть шукав у її обличчі татарських рис. Вона була прекрасна, випростана і якось велично замкнена в собі; раптом утворилась така відстань поміж нею і всіма іншими, що всі випростались, ніби на парадному обіді, і вже не спускали з неї очей.

Прокопові страшенно хотілось ударити кулаком по столі, сказати щось брутальне, порушити цю застиглу, якусь розгублену сцену. А княжна сиділа, опустивши очі, ніби чогось чекала, і на її гладенькому чолі майнуло щось схоже на нетерплячку: ну, скоро вже? Гості поглянули запитливо одне на одного і почали вставати. Прокоп і собі підвівся, не розуміючи, про що йдеться. Хай йому біс, що це може означати? Всі стоять, ніби свічки, руки по швах, і дивляться на княжну. Лиш тепер вона підводить очі й киває головою, немов дякує за привітання або дає дозвіл сісти. І справді, всі сідають; і лише сівши, Прокоп з жахом зрозумів, що то було віддавання шани монаршій особі. І раптом він аж спітнів від нестямного шалу. “Боже, оце таку комедію я з собою встругнув? Чому вони не сміються, чи то ж можна припустити, щоб хтось усерйоз сприйняв таке блазенство?”