Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Княжна розчервонілась і стала знову гарна.

– Я не бридка? – шепотіла вона між поцілунками, щаслива й очманіла. – Я б хотіла бути гарною лише для тебе. Знаєш, чого я прийшла? Я сподівалася, що ти мене вб’єш.

– А коли б ти, – шептав Прокоп, колихаючи її в обіймах, – коли б ти передчувала те... те, що сталося, ти б прийшла?

Княжна кивнула головою.

– Я жахлива, правда? Що ти про мене думаєш! Але я не дам тобі думати. – Він швидко стиснув її і підняв. – Ні, ні, – просила вона, обороняючись, але потім заспокоїлась, дивлячись вогкими очима і перебираючи ніжними пальцями його шорстку чуприну.

– Милий, милий, – палко шепотіла вона, – як ти мене мучив останні дні! Чи ти мене...? – Слова “кохаєш” вона не вимовила.

Він запально кивнув.

– А ти?

– Так. Це вже ти міг би зрозуміти. Знаєш, який ти? Найпрекрасніший з усіх носатих і бридких чоловіків. У тебе криваві очі, мов у сенбернара. Невже це від роботи? Мабуть, ти не був би таким милим, коли б називався князем. Ах, пусти вже!

Вона вислизнула з його обіймів і пішла до дзеркала причесатись. Довго дивилась на себе, потім схилилась перед дзеркалом у глибокому реверансі.

– Оце княжна, – сказала вона, показуючи на своє відображення, – а це, – додала, показуючи на себе пальцем, – лише твоя дівчина. Ось бачиш! Невже ти думав, що маєш княжну?

Прокоп шарпнувся, наче ошпарений.

– Що це означає? – крикнув він і грюкнув кулаком по столу, аж забряжчало розбите скло.

– Ти мусиш вибирати: або княжну, або дівчину. Княжну ти не можеш мати, ти можеш її обожнювати здалеку, але не смієш їй і руки поцілувати, не те що поглядом питати, чи любить вона тебе. Княжна не сміє цього робити, бо має за собою тисячу років чистої крові. Ти хіба не знаєш, що ми були колись незалежними владарями? Ах, ти нічого не знаєш, але маєш принаймні знати, що княжна – на скляній горі, куди тобі не дістатись. Але звичайну жінку, оцю просту смугляву дівчину можеш мати. Сягни – і вона твоя, наче будь-яка річ. Так ось вибирай, котру хочеш із цих двох. Прокопа всипало морозом.

– Княжну, – насилу промовив він.

Вона підійшла до нього й поважно поцілувала його в обличчя.

– Ти мій, так? Коханий, ось бачиш, ти маєш княжну. То все ж таки ти пишаєшся з того, що маєш княжну? Бачиш, яку жахливу річ мусить зробити вона, щоб хтось кілька днів пишався. Кілька днів, кілька тижнів, бо княжна не може бажати, щоб це було назавжди. Я знаю, я це знаю. Від першої хвилини, як ти мене побачив, ти прагнув княжну; від люті, від чоловічої владності, чи що, так? Через це ти мене так і ненавидів, що хотів мене, і ось я прибігла. Гадаєш, що мені від цього гидко? Навпаки, я з цього пишаюсь. Це великий вчинок, правда ж? Отак стрімголов кинутись. Бути княжною, бути дівчиною і прийти... прийти самій.

Прокоп жахнувся її слів.

– Мовчи, – попросив він і обійняв її тремтячими руками. – Якщо я вам не рівня... родом...

– Що ти сказав? Не рівня? Що ж ти гадаєш, я б прийшла до тебе, коли б ти був князем? Коли б ти хотів, щоб я з тобою поводилась, як з рівнею, я б не могла... бути в тебе... ось так, – крикнула вона, розкинувши голі руки. – Ось у чому ця жахлива різниця, розумієш?

У Прокопа опустились руки.

– Цього ви не повинні були казати, – прохрипів він, відступаючи.

Вона кинулась йому на шию.

– Милий, коханий, не дозволяй мені говорити. Хіба ж я тобі дорікаю? Я прийшла... сама, бо ти хотів утекти, чи дати себе вбити, чи я не знаю що; адже кожна дівчина... Ти гадаєш, я не повинна була цього робити? Скажи, я погано зробила?.. Бач, – затремтівши, прошепотіла вона, – бач, ти й сам цього не знаєш.

– Стривай! – крикнув Прокоп, вирвавшись із її обіймів, і почав ходити великими кроками по кімнаті. Раптом його знов осяяла надія. – Ти віриш мені? Віриш, що я до чогось здатен? Я вмію багато працювати. Ніколи не думав я про славу, та коли б ти забажала... я б працював скільки сили! Ти знаєш, що... Дарвіна до могили несли герцоги! Коли б ти хотіла, я б зробив... я б зробив щось неймовірне. Я вмію працювати. Я можу змінити поверхню землі. Дай мені десять років – і побачиш... побачиш...

Вона, здавалось, і не слухала.

– Коли б ти був князем, для тебе вистачило б одного погляду, одного потиску руки, щоб ти вірив, знав і не вагався. Тоді не треба було б тобі доводити так жахливо, як я!.. Десять років!.. А чи ти здатен вірити мені хоч десять днів? Де пак десять днів! За десять хвилин тобі всього цього буде мало; за десять хвилин ти вже будеш хмуритись, коханий, і лютувати, що княжна тебе вже не хоче, бо вона, бач, княжна, а ти не князь. І доведи тоді, шалена й нещасна, переконай, коли можеш. Жоден твій доказ не буде досить великим, жодне приниження не буде досить низьким. Бігай за ним, вішайся на нього, роби більше, ніж кожне просте дівчисько. Я вже й не знаю, як мені бути... Що мені з тобою діяти? – Вона підступила до нього й підставила губи. – То як, будеш мені вірити десять років?