Карел Чапек - Кракатит (укр.)

І ось, із щасливо з’ясованою датою, побіг він до першого банку: чи не могли б йому сказати, хто такого й такого дня брав у них гроші, тридцять тисяч крон. Службовці покрутили головою, що, мовляв, розголошувати такі речі не заведено і що взагалі це не дозволяється... Та коли побачили, який він засмучений цим, пішли до когось за порадою, а потім спитали його, з якого рахунку взято гроші і чи взято їх по книжці, по чекові чи по акредитиву – Прокоп цього зовсім не знав. Далі йому пояснили, що тут просто, мабуть, продано цінні папери, і що в такому разі ім’я особи в книги не заноситься. А коли Прокоп признався, що не знає, чи ті гроші виплачено в цьому банку, чи, може, в якому іншому, вони засміялись, питаючи, чи не має він на думці оббігати всі двісті п’ятдесят, чи скільки їх там, банків, філіалів, міняльних контор Праги. І так Прокопів геніальний план зійшов нанівець.

Залишилась остання можливість: десь випадково зустрітися з нею. Прокоп і тут пробував застосувати якийсь метод. Він розподілив Прагу на сектори й проглядав кожен з них, бігаючи зрання до вечора. Якогось дня він підрахував, що побачив у такий спосіб за день близько сорока тисяч людей. А це у відношенні до загального числа населення Праги давало йому один шанс із дванадцяти побачити ту, котру шукає. Але й така мала ймовірність вселяла велику надію. Є вулиці й місця, вже, здається, самі по собі гідніші бути місцем її перебування або прогулянок; вулиці з розквітлими акаціями, старі поважні передмістя; тихі закутки глибинного й солідного життя. Просто-таки неможливо уявити собі, щоб вона жила на цій гомінкій і похмурій вулиці, де панує лише поспіх; ані в тих прямокутних сірих кам’яницях, ані в каламутнім бруді напівруїн. Чому б їй не жити за ось оцими великими вікнами, що за ними таїться прохолода й ніжна тиша? Дивуючись і блукаючи, як уві сні, уперше в житті побачив Прокоп, як багато гарного є в цьому місті, де він прожив стільки років; боже, скільки є чудових місць, де плине тихе й мирне життя, що вабить тебе, неспокійний духу: обмеж, обмеж себе!

Безліч разів гнався Прокоп за молодими жінками, що здалеку чимось нагадували йому ту, яку він бачив лише двічі; він біг за ними, а серце в нього мало не вискакувало з грудей: що, коли це вона?

І хто скаже, чи то були інтуїція чи чуття: щоразу то виявлялась жінка хоч і незнайома, але вродлива і смутна, замкнута в собі й озброєна якоюсь неприступністю. Одного разу Прокоп уже був майже певен, що то вона; горло йому стиснулось так, що він мусив зупинитись і відітхнути, тим часом вона ввійшла в трамвай і поїхала. Три дні підряд він очікував її на трамвайній зупинці, але більше не побачив.

Та найгірше бувало ввечері, коли смертельно втомлений, він стискав руки між коліньми і намагався скомбінувати ще якийсь план розшуків. “Ніколи, – міркував він, – ніколи не зречуся думки знайти її. Я божевільний, дурень, маніяк, – нехай так, – але ніколи не здамся. Що далі вона від мене втікає, то сильніше вабить мене. Просто... така моя доля, чи що...”

Якось він прокинувся серед ночі, і йому стало ясніше ясного, що так він ніколи в житті її не знайде; що йому треба розшукати Їрку Томеша, бо той про неї знає і розкаже йому. Прокоп одягся серед ночі й не міг дочекатися ранку. Але він не був готовий до незрозумілих труднощів і зволікань з оформленням паспорта; він не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, і лютився, і нудьгував у гарячковому нетерпінні. Аж урешті однієї ночі експрес помчав його за кордон.

Насамперед – до Балттіна!

Тепер усе вирішиться, відчував Прокоп.

На жаль, справа повернулась інакше, ніж він гадав.

Він мав на меті розшукати в Балттіні того, що називав себе Карсоном, і лише сказати: “Послуга за послугу, бо на гроші я чхаю; ви мене проведіть до Їрки Томеша, в мене є до нього справа, і за це дістанете добру вибухівку, наприклад, фульмінат йоду [48] Фульмінат йоду – вигадана вибухова речовина. 48 з гарантованою детонацією десь одинадцять тисяч метрів у секунду, або – хай буде так! – окис одного металу, що вибухає з швидкістю аж тринадцять тисяч метрів у секунду, – робіть з цією вибухівкою, що хочете”. Звичайно, вони були б дурні, коли б не пристали на такий ґешефт...

Завод у Балттіні здався йому не дуже великим; щоправда, серце тьохнуло, коли замість звичайної охорони, він натрапив на військову варту.

Запитав про Карсона (сто чортів, адже його зовсім не так звати), солдат із примкнутим багнетом ні пари з вуст і лише відпровадив його до фельдфебеля. Той теж нічого не сказав і повів його до офіцера.