Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Прокоп схопився, мов ужалений.

– Як же це?

– А так, – кракатит, та й годі. Дев’яносто і тридцять п’ять сотих грама. Все, що у нас залишилось.

– Що ж ви з ним робили? – розлютився Прокоп.

– Спроби. Ми берегли його, нач... наче якусь реліквію. Та одного вечора...

– Що?

– Він зник. Разом з порцеляновою баночкою.

– Украдено?

– Так.

– Але хто, хто вкрав?

– Очевидно, марсіяни, – оскірився пан Карсон. – На жаль, при допомозі одного земного лаборанта, що також пропав. Звичайно, з порцеляновою баночкою.

– Коли це сталось?

– Саме перед тим як мене мали послати по вас. Освічена людина. Саксонець. І порошинки не залишив. Так-от, я задля цього й приїхав.

– І ви гадаєте, що він попав у руки тих... тих, невідомих?

Карсон тільки пирхнув.

– Звідки ви це знаєте?

– Запевняю вас. Послухайте, – сказав Карсон, похитуючись на своїх куцих ніжках, – хіба я схожий на боягуза?

– Н-ні.

– Так ось я вам скажу, що від цього мені страшно. Слово честі, я дуже боюсь. Кракатит... це ж страхіття, а та невідома станція – ще гірше. Та коли те й друге дістанеться в одні руки, тоді... до побачення. Тоді Карсон пакує свою валізку і їде до тасманських людожерів. Розумієте, мені б не хотілось побачити кінець Європи.

Прокоп стискав руки коліньми.

– Боже, боже, – шепотів він.

– Авжеж, – вів далі Карсон. – Мене лише дивує, що й досі не висаджено в повітря чогось солідного. Досить натиснути якусь кнопку – і десь, за кілька тисяч кілометрів, бабах – і готово. Чого вони чекають?

– Це ясно, – озвався гарячково Прокоп, – кракатит не можна випускати з рук. А Тбмеш, Томешеві треба перешкодити...

– Пан Томеш, – швидко докинув Карсон, – продасть кракатит хоч самому дияволові, аби тільки той заплатив. Тепер пан Томеш – одна з найбільших небезпек у світі.

– Хай йому чорт, – буркнув Прокоп розпачливо, – що ж тоді робити?

Карсон витримав довгу паузу.

– Ясна річ, – сказав він нарешті, – кракатит треба віддати.

– Ні-ні! Ніколи!

– Продайте його. Хоч би тому, що він – ключ до розшифрування. Тепер саме час, добродію! Віддайте його, кому хочете, тільки без усяких церемоній. Віддате його швейцарцям, Товариству старих панн або чортовій бабусі. Вони ще над ним посидять з півроку, поки зрозуміють, що ви не божевільний. Або віддайте його нам. У Балттіні вже поставлено приймальний апарат. Уявіть собі... безмежно швидкі вибухи мікроскопічних часток вашого кракатиту. Запалювачем є невідомі хвилі. Досить тільки ввімкнути, і пішло: трр-та-та, трр-трр-та. Залишається розшифрувати, і все готово. Треба мати лише кракатит!

– Не віддам, – сказав Прокоп, облитий холодним потом. – Я вам не вірю. Ви вироблятимете його для себе.

У Карсона смикнулись кутики губів.

– Ну, – сказав він, – коли вам ідеться лише про це, то... ми можемо скликати для цього Лігу націй, Всесвітній поштовий союз, конгрес євхаристичної церкви [44] Євхаристична церква – у даному разі католицька церква, яка визнає причастя (євхаристію) і відповідний ритуал. 44 або чортів з Люцифером на чолі. Аби душа мала спокій. Я датчанин і чхаю на політику. Ось що! А ви віддасте кракатит у руки міжнародної комісії. Що з вами?

– Я... я довго хворів... – промовив Прокоп, смертельно бліднучи. – Мені... і досі... погано... І... два дні я вже нічого не їв.

– Кволість, – сказав Карсон, підсівши до нього і обійнявши. – Це швидко минеться. Ви поїдете до Балттіна. Там дуже здоровий клімат. А потім зможете поїхати до Томеша. У вас буде грошей, як того сміття. Ви будете великою персоною. Ну?

– Хай так, – прошепотів Прокоп, як мале дитя, даючи себе заколисати.

– Так, так. Надмірне напруження. Це нічого. Головне... головне – прийдешнє. Голубе, ви, мабуть, набралися в житті лиха, правда ж? Ви молодець. Здається, вам уже краще.

Карсон замислено курив.

– Вас чекає величне майбутнє. Матимете силу грошей. Мені дасте десять відсотків, згода? Це міжнародна такса. Карсонові також потрібні гроші.

Перед бараком засурмило авто.

– Ну, добре, – зітхнув Карсон. – Ось і машина, їдьмо.

– Куди?

– Поки що поснідати.

На другий день Прокоп прокинувся зі страшенно важкою головою і не міг спочатку зрозуміти, де він; чекав, що почує сокотання курей або голосне гавкання Гонзика. Але помалу усвідомив, що він не в Тиниці; що лежить у готелі, куди його Карсон привіз п’яного як чіп, налитого, як барило, і, як звір, ревучого; і аж тоді, коли пустив собі на голову струмінь холодної води, згадав усе вчорашнє і мало не провалився від сорому.