Станіслав Лем - Голос Неба

А от історичних праць надто багато, щоб можна було їх перелічити. Монументальною є чотиритомна «Хроніка 749-и днів» фахівця з історії науки Вільяма Енджерса. Вона вразила мене своєю скрупульозністю; адже Енджерс знайшов усіх колишніх співробітників Проекту і виклав їхні погляди, але я не дочитав його працю до кінця — як на мене, це так само неможливо, як прочитати телефонний довідник.

Окремий розділ становлять не фактографічні книжки, а різноманітні інтерпретації Проекту, від філософських і теологічних аж до психіатричних. Читання таких публікацій завжди викликало в мене роздратування і нудьгу. Напевне, не випадково, що найбільше подробиць повідомляли про Проект ті, хто не мав до нього безпосереднього стосунку.

Це нагадує відмінність у ставленні до гравітації чи електронів фізиків і просто культурних людей, котрі читають популярні книжки. Таким людям здається, що вони розуміються на справах, про які фахівці навіть говорити не зважуються. Інформація не з перших рук завжди справляє враження точної на відміну від тієї, сповненої пропусків і неясних місць, яка є в розпорядженні вчених. Автори праць про MAVO, котрі вважали себе інтерпретаторами, намагались, як правило, увібгати одержану ними інформацію у тісні рамки своїх переконань, безпардонно й без вагань відкидаючи все те, що не влізало. Деякі з цих книжок можуть навіть викликати захоплення винахідливістю їхніх авторів. Але подібні книжки з часом непомітно переходять у різновид літератури, який можна назвати графоманією на теми Проекту. Науку від самих її витоків завжди оточувала аура псевдонауки, що струмувала з голів різних недоумків, тож немає нічого дивного, що MAVO як безпрецедентне явище викликав бурхливе бродіння схибнутих умів, яке увінчалося появою низки релігійних сект.

Кількість інформації, необхідної для того, щоб хоча б у загальних рисах орієнтуватись у проблематиці Проекту, значно перевищує можливості місткості мозку будь-якої окремої людини. Проте необізнаність, вгамовуючи запал розважливих людей, анітрохи не стримує дурнів, отож в океані друкованої продукції, яку породив «Голос Неба», кожен може відшукати те, що йому найбільше до смаку, особливо коли йому не надто йдеться про істину. Зрештою, про Проект писали дуже поважні особи. «Нове Одкровення» шановного Патріка Гордінера, принаймні, логічне й ясне, чого не скажеш про «Антихристів лист» превелебного Бернарда Пігнена, бо святий отець звів MAVO до демонології (заслуживши тим самим nihil obstat [8]у своїх церковних можновладців), а його остаточну поразку приписав заступництву провидіння. Припускаю, що це пішло, мабуть, від Пана Мух, назви, жартома вигаданої співробітниками Проекту, яку отець Пігнен сприйняв поважно, зовсім як дитина, котра гадає, що астрономи, дивлячись у свої телескопи, читають назви зірок і планет, написані на них.

Що вже говорити про безліч сенсаційних версій, які нагадують загорнуті в целофанову плівку заморожені страви, готові до негайного споживання, наче аж пережовані, а проте набагато приємніші на вигляд, аніж на смак. Їхні ті самі складові частини присмачені щоразу іншим, але завжди навдивовижу яскравим соусом. Так, шпигунсько-політичним соусом присмачив свою серію репортажів журнал «Лук» (приписавши мені слова, яких я ніколи не говорив), у «Нью-Йоркері» смак публікацій був тонший, бо до них додали певні філософські екстракти, а от у «Правдивій історії MAVO» доктор медицини В. Шейпер подав версію подій з погляду психоаналітика, з якого випливало, нібито людьми Проекту керувало лібідо, протиприродно викривлене проекціями найновішої, космічної, міфології сексу. До того ж, доктор Шейпер, як виявилося, має точні дані про сексуальне життя космічних цивілізацій.

Я не можу втямити, чому людям, що не мають шоферських прав, забороняється їздити по дорогах, а тим часом на полиці книгарень потрапляє хтозна-скільки книжок, написаних особами, яким бракує звичайної порядності, — не кажучи вже про компетентність. Інфляція друкованого слова залежить, певна річ, від експоненціального зростання кількості тих, хто пише, але однаковою мірою — й од видавничої політики. Дитинству нашої цивілізації властиве було таке становище, коли читати й писати вміли тільки окремі високоосвічені особи, і подібний критерій діяв також після винаходу друку, а якщо навіть і видавалися праці дурнів (а цього неможливо, мабуть, цілком уникнути), то їхня загальна кількість не була астрономічною, як тепер. Нині у купах мотлоху губляться цінні публікації, бо вартісну книжку легше відшукати з-поміж десяти кепських, аніж тисячу їх — з-поміж мільйона. Та й неможливо до того ж уникнути явища псевдоплагіату — мимовільного повторення чужих, але не відомих саме цьому авторові думок.