Я теж не певен, чи те, про що я пишу, не повторює вже написаного кимось іншим. У цьому й полягає ризик нашого часу — доби інформаційного вибуху. І якщо я вирішив написати власні спогади про роботу у Проекті, то лише тому, що мене не задовольнило усе те, що я читав про нього. Не обіцяю, що писатиму «правду і тільки правду». Якби наші зусилля увінчались успіхом, це було б можливе, але водночас стали б зайвими будь-чиї розповіді, бо ота остаточна істина затьмарила б і способи, і обставини її досягнення й опинилася б у. центрі цивілізації як реальний факт. Однак поразка відкинула всі наші зусилля до їхніх витоків. І оскільки ми не розгадали загадки, нам, власне, нічого не залишилося, крім отих обставин, які були тільки риштованням, а не спорудою, процесом перекладу, а не змістом твору. Проте це було єдиним, з чим ми повернулися з мандрівки по зоряне золоте руно. Уже щодо цього пункту я не згоден з тональністю й тих версій, які я назвав об’єктивними, починаючи від доповіді Белойна, бо в них немає навіть самого слова «поразка». Втім, хіба ми не вийшли з Проекту незрівнянно багатшими, ніж входили в нього? Нові розділи фізики колоїдів, фізики сильних взаємодій, нейтринної астрономії, ядерної фізики, біології, а передусім — нові знання про Всесвіт становлять лише незначні відсотки того інформаційного капіталу, який, на думку фахівців, обіцяє дати в майбутньому великі прибутки.
Все це так. Але користь буває різна. Мурашки, які на своєму шляху натрапили на мертвого філософа, теж мали з цього користь. Якщо цей приклад шокує, то саме на це я й розраховував. Від першого дня свого зародження письменство мало, здається, єдиного ворога — обмеження щодо вільного висловлювання думок. Виявляється, однак, що для думки свобода слова буває більш убивчою, бо заборонені думки можна поширювати таємно, але що робити там, де важливий факт гине у повені фальсифікацій, а голос правди поглинає несамовитий галас і, хоч він лунає вільно, почути його неможливо, — адже інформаційна техніка поки що створила ситуацію, коли найкраще чути того, хто верещить найголосніше, хай і найбрехливіше!
Хоч я й багато чого можу розповісти про Проект, а проте довго вагався, перш ніж сісти до письмового столу, бо усвідомлюю, що збільшую потік паперів, який і так уже вийшов з берегів. Спочатку я розраховував на те, що хтось інший, вправніший у письмі, зробить цю роботу замість мене, аж поки з плином часу зрозумів, що не можу мовчати. У найсерйозніших працях про «Голос Неба», у об’єктивних версіях, чільне місце серед яких належить версії комісії Конгресу, визнано, що ми не довідалися про все, але самі пропорції між описом наших здобутків і скупими згадками про невдачі наводять на думку, нібито ми дослідили весь лабіринт, окрім хіба що кількох глухих або засипаних коридорів, — а тим часом ми до нього навіть не увійшли. Остаточно приречені на здогади, відламавши лише кілька шматочків від печаток на замках цього лабіринту, ми захоплювалися тим, що, розтерті, вони позолотили нам пучки. А про те, що так і зосталося замкнуте, ми не знаємо нічого. Але ж одне з найголовніших завдань ученого не в тому, щоб окреслювати масштаб здобутих знань, бо вони промовляють самі за себе, а в тому, щоб визначити обсяг невідомого, яке, наче невидимий Атлас, підтримує вже звідане.
В мене немає ілюзій. Я боюсь, що мене не почують, бо універсальних авторитетів уже не існує. Поділ чи, може, розпад науки на окремі галузі зайшов уже так далеко, що відповідні фахівці відмовляють мені в компетентності, тільки-но я вступаю на їхній терен. Давно вже хтось влучно визначив, що фахівець — це варвар, що його невігластво не є абсолютним. Мої песимістичні прогнози спираються на особистий досвід.
Дев’ятнадцять років тому я разом із молодим антропологом Максом Торнопом (пізніше він трагічно загинув у автомобільній аварії) опублікував працю, в якій довів, що існує поріг ускладненості для альгедонічно керованих скінченних автоматів, до яких належать усі тварини укупі з людиною. Альгедонічне керування означає осциляцію між карою і нагородою, болем і насолодою.
Моє доведення засвідчує, що коли кількість елементів регуляційного центра (мозку) перевищує чотири мільярди, сукупність таких автоматів виявляє нахил до поділу між протилежними полюсами керування. У кожному такому автоматі може брати гору один з полюсів контролю; тобто, простіше кажучи, садизму й мазохізму уникнути не можна, і їхня поява у процесі антропогенезу була неминуча. Еволюція «погодилася» на таке вирішення, бо вона оперує цифрами статистики: їй ідеться про збереження біологічного роду, а до вад, недуг і страждань окремих індивідів їй байдуже. Вона як конструктор схильна до пристосовництва, а не до вдосконалення.
Читать дальше