Станіслав Лем - Голос Неба

Щоразу, як згадаю оту мою невизнану працю, не можу позбутися невеселої думки, що таких праць, мабуть, на світі є чимало. Поклади потенціальних відкриттів лежать, напевно, у різних бібліотеках, але вони залишились непоміченими компетентними людьми.

Ми звикли до чіткої ситуації, коли все темне й невідоме перебуває перед монолітним фронтом науки, а все здобуте й зрозуміле становить її тили. Проте по суті все одно, чи невідоме ховається в лоні Природи, чи поховане у ніким не прочитаних нагромаджених у книгозбірнях старих паперах, бо знання, які не ввійшли до кровообігу науки й не циркулюють там, даючи імпульси новим пошукам, практично для нас не існують. У кожну історичну добу сприйнятливість науки до радикально відмінного розуміння явищ насправді невелика. Божевілля й самогубство одного з творців термодинаміки [9]є лише ще одним підтвердженням цього.

Наша культура і її нібито передова частина — наука — є явищем вузьким, баченням обмеженим, історично усталеним поєднанням безлічі чинників, серед яких збіги обставин, що вважаються непорушними засадами методології, можуть відігравати першорядну роль. Я не пишу усього цього навмання.

Якщо наша культура не здатна належним чином засвоїти навіть концепцій, що виникають у людських головах поза її основною течією, хоча творці тих концепцій — діти того ж історичного часу, що й інші люди, то чи можемо ми розраховувати на те, що будемо здатні успішно зрозуміти культуру, цілковито відмінну від нашої, коли вона звернеться до нас через космічний простір? Порівняння з армією крихітних створінь, що мали велику користь, наштовхнувшись на мертвого філософа, здається мені й тут доречним. Поки до такого зіткнення не дійшло, мої судження могли видаватися певним перебільшенням, а погляди — чудернацькими. Проте зустріч відбулася, а поразка, якої ми під час цієї зустрічі зазнали, становила справжній experimentum cruris, [10]доказ нашої безпорадності, і от його наслідки було зігноровано! Міф про наш пізнавальний універсалізм, про нашу готовність сприйняти і зрозуміти цілковито нову — з огляду на її позаземне походження — інформацію, і досі живе й зостався непорушним, хоча, одержавши послання з зірок, ми зробили з ним не більше, аніж зробив би дикун, котрий, гріючись біля вогнища, в якому палають знайдені ним книжки найбільших мудреців, вважає, що чудово використав свою знахідку!

Тож написання історії наших марних зусиль може бути корисне — хоча б для майбутнього, пізнішого дослідника Першого Контакту. Адже опубліковані повідомлення, офіційні протоколи зосереджуються на так званих успіхах, або ж на тому приємному теплі, яким віє від палаючих книжок. Про гіпотези, які ми по черзі перевіряли, там майже нічого не сказано. Чинити так можна було б, якби — я вже згадував про це — об’єкт дослідження, зрештою, відокремився від дослідників. Адже тих, хто вивчає, скажімо, фізику, не засипають повідомленнями про те, які помилкові, неточні гіпотези, які фальшиві домисли висували її творці, як довго блукав Паулі, [11]перш ніж правильно сформулював свою засаду, скільки помилкових концепцій випробував Дірак, [12]поки дійшов до щасливого здогаду про оті свої електронні «дірки». Але історія проекту «Голос Неба» є історією поразки, тобто блукань, що не вивели на пряму дорогу, тож не можна зневажливо перекреслювати отих зигзагів нашого походу, бо, крім них, у нас не залишилося нічого.

Після тих подій минуло багато часу. Я довго чекав на таку книжку, як оця. Довше чекати — з суто біологічних причин — не можу. У моєму розпорядженні була певна кількість нотаток, зроблених одразу після закриття Проекту. Чому я не робив їх під час роботи у Проекті, буде пояснено трохи згодом. На одному я хотів би наголосити. Ми стали біля підніжжя величезної знахідки вкрай непідготовлені й водночас вкрай самовпевнені, одразу ж обліпили її з усіх боків, — швидко, жадібно й спритно, з традиційною вправністю, як мурашки. Я був однією з них. Перед вами розповідь мурашки.

Мій колега за фахом, якому я показав вступ, сказав, що я спаплюжив себе, щоб у наступних розділах дати волю своїм нахилам правдолюба, бо тим, про кого я, не пожалівши їх, напишу правду, важко буде пред’явити мені претензії, адже першим я не пожалів себе. Це зауваження, хоч і напівжартівливе, змусило мене замислитись. І хоча такого підступного наміру в мене й на думці не було, ми всі досить добре розуміємось на механізмах душі, аби знати, що подібні присягання нічого не варті. А може, зауваження було слушне. Може, мене спрямовувала неусвідомлена хитрість: я відверто показав усю потворність моєї злостивості, локалізував її, щоб відмежуватися від неї, -але зробив це тільки на словах.