Станіслав Лем - Голос Неба

Не схоже було й на те, що лист становить повідомлення-фрагмент «міжпланетної розмови», яку ми цілком випадково підслухали. Адже це не узгоджувалося з постійною повторюваністю передачі; розмова ж не полягає в тому, що один з її учасників весь час, протягом цілих років, знову й знову повторює те саме. Проте тут знов-таки слід було враховувати шкалу відліку часу; повідомлення у незмінному вигляді передавалося на Землю щонайменше два роки — це було певне. Може, «розмовляли» між собою автоматичні пристрої, і апаратура однієї сторони висилала своє повідомлення доти, доки надходив сигнал, що воно прийняте? У такому випадку повторення могло тривати і тисячу років, якщо цивілізації-співрозмовниці перебували на значній відстані одна від одної. Ми нічого не знали про те, чи можна на «животворне випромінювання» накладати різноманітну інформацію, — a priori [38]це було правдоподібне.

Незважаючи на це, гіпотеза «підслуханої розмови» виглядала дуже непереконливо. Якщо між «запитаннями» і одержаними «відповідями» цілі століття, важко назвати розмовою такий обмін інформацією. Слід було швидше сподіватися на те, що кожна із «сторін» переказуватиме другій суттєві відомості про себе. Отже, ми повинні були прийняти не одну передачу, а принаймні дві. Однак цього не сталося. Нейтринний «ефір», як засвідчували прилади астрофізиків, був абсолютно порожній — за винятком отого єдиного каналу зв’язку. І в цьому полягало, мабуть, найтвердіше ядро цього загадкового горішка. Найпростіше пояснення переконувало, що нема ані розмови, ані двох цивілізацій, а є лише одна, яка передає ізотропний сигнал. Констатувавши це, доводилося знову повертатися до головоломної загадки про двоїсту природу сигналу… da capo al fine. [39]

Звичайно, лист міг містити в собі щось відносно просте. Міг, наприклад, бути всього лише схемою пристрою для встановлення зв’язку з Відправниками. Тоді він являв би собою «план передавача» на «елементах» типу Жаб’ячої Ікри. А ми, наче малі діти, що сушать голову над схемою радіоприймача, не спромоглися нічого скласти, окрім кількох найпростіших деталей. Лист міг бути і «матеріалізованою» психокосмогонічною теорією, яка пояснювала б, як виникає, розміщується і функціонує розумне життя в Метагалактиці. Коли відкидалися «маніхейські» упередження, які нашіптували нам, нібито Відправник неодмінно мусить бажати нам чи зла, чи добра (або добра й зла водночас, наприклад, якщо згідно з власними критеріями він мав найкращі наміри, був для нас «добрий», а згідно з нашими — «злий»), — відгадування дедалі вільніше народжувало ідеї, подібні до названих, і ставало трясовиною, так само небезпечною, як і ота фахова обмеженість, що ув’язнила емпіриків Проекту в золотих клітках їхніх сенсаційних відкриттів. Дехто з нас вважав, що, досліджуючи Пана Мух, можна буде врешті дійти до суті таємниці Відправників — як по ниточці до клубка. Я дотримувався думки, що це вторинна спроба раціонального пояснення: оскільки, крім Пана Мух, вони не мали нічого, то й конвульсивно трималися за нього у своїх дослідженнях. Я визнав би слушність такої позиції, якби йшлося про природознавчу проблему, — але перед нами постала інша; з хімічного аналізу чорнила, яким написано лист до нас, неможливо дізнатися про розумові здібності його автора.

Може, нам належало бути скромнішими й поступово розгадувати наміри Відправників, послідовно наближаючись до мети? Але тоді знову поставало болюче запитання, чому вони поєднали в одне ціле повідомлення, призначене для наділених розумом адресатів, і біофільну дію його носія?

На перший погляд це здавалося незвичайним, навіть зловісним. Насамперед, загальні міркування підводили до висновку, що цивілізація Відправників має бути неймовірно давньою. За приблизними розрахунками передача сигналу потребувала витрати енергії, яка дорівнювала щонайменше енергії Сонця. Це чимала витрата навіть для суспільства, що забезпечене високорозвиненою космічною технікою. Тому Відправники повинні були діяти, виходячи з переконання, що така «інвестиція», хай і не для них, вигідна, в розумінні її реальних «животворних» наслідків. Утім, планет, де природні умови нагадують ті, які були на Землі чотири мільярди років тому, у Метагалактиці зараз відносно небагато. Їх навіть дуже мало. Адже Метагалактика — більш ніж зрілий зоряний чи утворений з туманностей організм; через якийсь мільярд років вона почне старіти. Період молодості, бурхливого і стрімкого народження планет для неї вже минув. Саме тоді, нарівні з іншими планетами, утворилася й Земля. Відправники мали про це знати. Отже, вони почали посилати свої сигнали не тисячу й навіть не мільйон років тому. Боюся, — бо важко інакше визначити почуття, що виникає внаслідок таких думок, — вони роблять це вже мільярд років! Але якщо це так, тоді (залишаючи осторонь той факт, що ми абсолютно неспроможні уявити, яким стає суспільство протягом такого неймовірно довгого геологічного часу) відповідь на запитання про причину «двоїстості» сигналу була досить проста, навіть банальна. Вони могли з найдавніших часів висилати «животворний фактор», а коли вирішили зайнятися міжпланетним зв’язком, замість того, щоб створювати для цього спеціальні технології й конструювати передавачі, використали вже спрямований у космос потік випромінювання. Досить було тільки відповідним чином змодулювати цей потік. Отже, тільки через звичайну технологічну ощадливість вони загадали нам цю загадку? Адже проблеми, розв’язання яких вимагала програма модуляції, мали бути технічно та інформаційно страшенно складні, — принаймні для нас, а от для них? Тут я знову втрачав грунт під ногами. Тим часом дослідження тривали: безліччю способів учені намагалися відділити «інформаційну фракцію» сигналу від «біофільної». Це не вдавалося. Ми були безпорадні, хоч іще не відмовилися від подальших спроб.