Станіслав Лем - Голос Неба

Нейтринний струмінь, з яким прибув до нас лист, був надто розріджений, щоб цей ефект можна було помітити. Лише згущення його у сотні мільйонів разів дало змогу спостерігати цей ефект — у розчинах, опромінюваних протягом багатьох тижнів. Але з цього випливав висновок, що випромінювання й без підсилення має ті самі «прихильні до життя» властивості, тільки виявляються вони протягом періодів тривалістю не в тижні, а в сотні тисяч і в мільйони років. Уже в доісторичному минулому ці всепроникні нейтринні опади збільшували, хай і мізерним чином, шанс утворення життя в океанах, бо ніби в невидимий панцир одягали певні типи макромолекул, захищаючи їх від хаотичного обстрілу інших молекул, що перебували у броунівському русі. Зоряний сигнал сам не створював живого, а лише підтримував його у найбільш ранній, найелементарнішій фазі, утруднюючи розпад того, що вже поєдналося.

Співробітник Ромні фізик Моллер, знайомлячи мене з результатами цих досліджень, вдався до порівняння Відправників із співаком, який може так заспівати у піднесену до рота склянку, що вона трісне від резонансу з голосовими зв’язками. Те, про що співає ця людина, ніяк не пов’язане з наслідками співу; так само форма, колір, щільність паперу, на якому написано лист до нас, жодним чином не пов’язані з його змістом. Але інформація та її матеріальний носій можуть бути й пов’язані між собою, — адже коли ми одержимо невеличкий блакитний, пропахчений витонченими парфумами аркушик — лист від якоїсь жінки, — в нас усе ж не зрине думка, що ми знайдемо в ньому потік проклять чи, скажімо, схему каналізаційної мережі міста. Вирішальну роль в тому, чи існуватиме такий зв’язок між інформацією та її носієм і чи матиме він якесь особливе значення, відіграє, як правило, та чи інша культура як місце, де відбувається налагодження зв’язку. Ефект Ромні-Моллера був одним із найбільших наших досягнень і водночас, як завжди у Проекті, однією з найнезвичайніших таємниць, через яку дослідники не спали ночами. Кількість пов’язаних з нею гіпотез, що ринули бурхливим потоком, анітрохи не поступалася числу тих, які виноградною лозою обплели речовину, «утворену» з інформації, закладеної в зоряному посланні, — тобто Жаб’ячу Ікру. Чи є зв’язок між отим «ядерним слизом» і «біофільністю» нейтринного коду, а якщо є, тоді що він означає? — ото були питання!

Ініціаторами мого залучення до Проекту були Белойн, Бер і Протеро. Як я протягом перших же тижнів зрозумів, завдання, поставлене переді мною з самого початку, яке я успішно виконав, чого від мене й сподівалися, не було головною причиною моєї кооптації до Наукової Ради. Фахівців, причому найкращих, у Проекті було досить; проблема полягала в тому, що бракувало потрібних фахівців, — бо їх просто не існувало. Я ж стільки разів зраджував свою чисту математику, переходячи від однієї наукової дисципліни до іншої у широких межах від космогонії до етології, що не тільки вхопив звідусіль потроху різноманітних знань, а й, що важливіше, звик у процесі отих постійних переходів до ролі іконоборця.

Як прибульцеві «ззовні», не прив’язаному всією душею до священних, освячених традицією законів терену, на який я вступав, мені легко було піддавати сумніву те, на що в інших, корифеїв даної науки, не піднімалася рука. Отож частіше, ніж будувати, мені доводилося руйнувати встановлений порядок — наслідок багаторічної наполегливої праці. Саме така людина потрібна була керівництву Проекту. Більшість учених у його робочих групах, — особливо природознавців, — ладні були провадити далі розпочату працю, не дуже зважаючи на те, чи виникне з неї єдине ціле, яке відповідало б отому інформаційному молоху, прибульцеві з зірок, що народив безліч цікавих часткових проблем і реальним чином спрямовував — я навів приклади цього — до значних відкриттів.

Однак верхівка Проекту, та сама «велика четвірка», починала розуміти, може, не зовсім іще виразно, що розпочинається вже таке дослідження дерев, за яким стає невловною і зникає загальна картина лісу, що рутинний перебіг виважених систематичних дій, хоча й досить добре налагоджений, може поглинути сам Проект, розчинити його в морі поодиноких фактів і додаткових даних, і тим самим шанс збагнути те, що сталося, буде втрачено. Земля одержала сигнал із зірок, повідомлення такого багатого змісту, що його крихтами могли живитися незліченні групи дослідників протягом багатьох років, а водночас саме це повідомлення розпливалось у туманність, чия загадковість, прихована під безліччю незначних правильних здогадів, приваблювала дедалі менше. Може, просто спрацьовували захисні механізми людської психіки, може, навички людей, привчених дошукуватися існуючих закономірностей, а не причин, які обумовлюють саме такі, а не інші закономірності.