Станіслав Лем - Голос Неба

Пригадую, якось він говорив мені, що зважував можливість побудови чогось на зразок метатеорії філософських систем або такої загальної програми, яка дала б змогу автоматизувати цю роботу: відповідним чином запрограмована, машина спершу створювала б уже існуючі системи, а потім, у прогалинах, залишених через недогляд чи непослідовність великих онтологів, — нові системи, з продуктивністю автомата, що виробляє гвинтики чи там черевики. І він навіть узявся вже до цієї роботи, уклав словник, граматику, правила транспозиції, ієрархію категорій, щось подібне до семантично доповненої метатеорії типів, але потім вирішив, що це завдання — марна, не варта дальших зусиль забавка, бо нічого з неї не виходило, крім можливості створення отих споруджених зі слів мереж, комор чи будівель, хоча б навіть і кришталевих палаців. Він був мізантроп, і нема нічого дивного, що біля його узголів’я, як біля мого — Біблія, лежав Шопенгауер. Концепція підміни поняття «матерія» поняттям «воля» видавалася йому кумедною.

— З однаковим успіхом можна, власне, назвати «це» просто таємницею, — казав він, — і квантувати, розсіювати, заломлювати у кристалах, концентрувати й розріджувати оту таємницю; якщо ж ми визнаємо, що «воля» може бути повністю відокремлена від створінь, наділених почуттями, а ще припишемо їй різновид «саморухливості», схильність до вічної метушливої біганини, яка так дратує нас в атомах, бо завдає самих лише клопотів, і не тільки математичних, — то що ж тоді заважає нам погодитися з Шопенгауером?

Раппопорт твердив: надійде ще час відродження отого шопенгауерівського погляду. Втім, він зовсім не був тільки апологетом цього низенького, несамовитого, затятого німця.

— Його естетика непослідовна. А може, він просто не зумів висловити своїх ідей, «genius temporis» [40]не дав йому змоги це зробити. У п’ятдесятих роках мені якось довелося бути свідком випробного атомного вибуху. Чи знаєте ви, пане Хогарт (інакше він до мене не звертався), що немає нічого красивішого за кольори атомного «гриба»? Жоден опис, жодні кольорові знімки не в змозі передати того дива, яке триває, зрештою, лише кільканадцять секунд, бо потім знизу піднімається бруд, втягнутий роздмуханим вогненним пухирем. А тоді вогняна куля, немов повітряна кулька, що вирвалася з рук, летить до хмар, і на мить увесь світ стає наче вирізьбленим з рожевої піни — Eos Rhododaktylos [41]… У дев’ятнадцятому столітті свято вірили — усе вбивче має бути огидним. А ми вже знаємо, що воно може бути красивіше за облиті цвітом апельсинові гаї. Після того видовища усі квіти здаються тьмяними, зім’ятими, — і це діється там, де радіація вбиває за якусь частку секунди!

Сидячи в глибокому кріслі, я слухав його і часом, мушу признатися, навіть до пуття не розумів зміст того, що він казав. Мій мозок, наче старий кінь молочаря, вперто повертався на звичний шлях — до таємниці коду, отож я свідомо змушував себе не думати про неї; мені здавалося, що коли я обминатиму цю наїжджену колію, можливо, щось там само по собі визріє. Такі речі часом трапляються.

Ще одним моїм співрозмовником був Тайхемер Ділл, точніше, Ділл-молодший, фізик, я знав його батька, — та це окрема розповідь. Ділл-старший викладав математику ще в університеті у Берклі. Він був тоді досить відомим математиком старшого покоління, мав репутацію чудового педагога, врівноваженого й терплячого, хоча й вимогливого, — я не знаю, чого не здобув його прихильності. Напевно, в нас був різний стиль мислення, до того ж, я захоплювався ергодикою, якої Ділл не сприймав поважно, проте я завжди відчував, що тут ідеться не лише про суто математичні аспекти. Я приходив до нього із своїми ідеями, — до кого ж іще мав іти? — а він гасив мій ентузіазм як свічку, наче ненароком відсував убік те, що я прагнув довести, водночас вирізняючи з-поміж студентів мого колегу, Майєрса, — Ділл тремтів над ним, як над ніжним трояндовим пуп’янком.

Майєрс був його послідовником, зрештою, треба визнати, що він непогано знався на комбінаториці, яку я, однак, уже тоді вважав усихаючою галузкою математики. Учень розвивав ідеї вчителя, тож учитель вірив у нього, — проте все це не було таке вже просте. Може, Ділл відчував до мене інстинктивну, майже тваринну антипатію? А може, я був занадто нав’язливий, занадто самовпевнений, переоцінював свої можливості? Дурний то я був напевно. Я нічого не розумів, але зовсім не ображався на Ділла. Звісно, Майєрса я терпіти не міг, і досі пам’ятаю те почуття втіхи, що наринуло на мене під час випадкової зустрічі з ним через багато років, — він працював усього-на-всього статистиком у якійсь автомобільній фірмі, здається, у «Дженерал Моторс».