Станіслав Лем - Голос Неба

Відповідно до наших уявлень, він міг бути або «написаний» якоюсь подібною до нашої логічно побудованою мовою, що оперує значущими елементами, або становити систему «моделюючих» сигналів — на зразок телевізійних, або, врешті, являти собою «виробничий рецепт» Чи перелік операцій, необхідних для виготовлення певного об’єкту. Нарешті, лист міг описувати цей об’єкт чи певну «річ» «позакультурним» кодом, — тобто таким, що грунтується виключно на підвладних матеріальному розкриттю, незмінних природних категоріях математичного типу. Ці чотири можливі різновиди коду не є абсолютно відмінними. Телевізійне зображення утворюється проекцією на площину тривимірних об’єктів, причому часова роздільна здатність апарата має відповідати фізіологічним механізмам людського ока й мозку. Те, що ми бачимо на екрані, невидиме для інших живих створінь, зовсім не відсталих у еволюційному розвитку, наприклад, собака не розрізнить зображення собаки ані в телевізорі, ані на фотографії. Так само нема чіткої межі між «виробничим рецептом» і зробленим на його основі «предметом». Яйцеклітина водночас є матеріальним об’єктом, «предметом» і «виробничим рецептом» для організму, який розвинеться з неї. Отже, стосунки між носієм інформації і самою інформацією можуть бути складні й заплутані.

Усвідомлюючи ненадійність нашої класифікаційної схеми, але не маючи нічого кращого, ми спробували піти шляхом виключення чергових її варіантів. На перший погляд, найлегше було перевірити «телевізійну гіпотезу». Свого часу вона мала великий успіх і була визнана найекономічнішою. Отож у різноманітних комбінаціях ми намагалися ввести сигнал у телевізійний кінескоп. Ніяких зображень, які хоча б щось нагадували людині, одержано не було, проте, з іншого боку, на екрані не виникав і «суцільний хаос». На білому тлі з’являлися чорні плями, вони збільшувалися, росли, зливалися і зникали, причому все це мало вигляд «кипіння». Коли сигнал вводили у тисячі разів повільніше, зображення починало нагадувати колонію бактерій спершу в стадії розростання, тоді — взаємного поглинання і розпаду. Око схоплювало певний ритм і періодичність процесу, хоча це ні про що не свідчило.

Проведено було також контрольні дослідження. До телевізора вводили записи природного нейтринного шуму. Тоді на екрані з’являлося позбавлене осередків конденсації безладне мигтіння, яке зливалось у суцільне сіре тло. Можна було припустити, що ті, хто відправив «лист», мають відмінне від нашого телебачення, не оптичне, а, скажімо, нюхове чи нюхо-дотикове. Але якщо вони навіть мали іншу біологічну будову, ніж люди, не виникало сумніву, що в них набагато вищий рівень знань, отже, вони мусили розуміти — можливість прийому повідомлення не повинна залежати від того, чи ідентичні фізіологія відправника й фізіологія адресата.

Отже, другий варіант так само було відкинуто. Перший прирікав Проект на поразку, бо, як я вже говорив, без лексики й граматики не можна по-справжньому розшифрувати «іноземну» мову. Залишалося ще два варіанти. Їх розглядали разом, оскільки (і про це я теж говорив) різниця між «предметом» і «процесом» досить умовна. Коротко кажучи, — Проект стартував саме з цих позицій, досяг певних результатів, «матеріалізувавши» невелику частину «листа», немовби успішно витлумачивши його окремі фрагменти, але потім усе застигло на мертвій точці.

Поставлене переді мною завдання полягало в тому, щоб установити, чи правильна наша вихідна засада («лист» як предмет-процес). При цьому я не мав права посилатися на результати, одержані внаслідок прийняття цієї засади, бо то було б логічною помилкою — «замкнутим колом». Саме для того, щоб я уникнув однобічної упередженості, а зовсім не з лихим наміром, від мене спершу приховали всі досягнення Проекту. Адже вони певною мірою могли бути наслідком «непорозуміння».

Я навіть не знав, чи бралися вже за вирішення поставленого переді мною завдання інші математики Проекту. Я припускав, що такі спроби були; дізнавшись про їхнє фіаско, я, можливо, не завдавав би собі зайвої роботи, але Ділл, Раппопорт і Белойн вирішили, що найкраще буде — нічого мені не казати.

Одне слово, мене покликали, щоб урятувати честь планети. Я повинен був неабияк напружити свої математичні м’язи і, хоча не без хвилювання, — радів цьому. На пояснення, розмови, сакраментальний ритуал вручення запису зоряних сигналів пішло півдня. Потім «велика четвірка» провела мене до готелю, пильнуючи за собою, щоб ніхто з них не розповів мені чогось такого, чого мені поки що не слід було знати.