Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Так розважаючись, вони доїхали до Святошина, коли нарешті Калина припинила висмоктувати з нього залишки енергії, підняла голову й почала оглядати київське передмістя, бо ніколи не була в золотоверхій столиці — тільки в Надвірній, звідки походила її родина. Їй дуже сподобалися сосни, серед яких ховалися житлові будинки. Швидкість руху різко зменшилася, бо проспект Перемоги був забитий автівками. Вони піднімалися вгору по бульвару Шевченка, туди, де ліворуч біліли стіни Володимирського собору, повз масив Ботанічного саду та станцію метро «Університет». Нерубай, не з’їжджаючи вниз, до Бессарабської площі та пам’ятника Героям Майдану, з якого починався бульвар Шевченка, виїхав на віадук, який сріблясто-алюмінієвою веселкою на висоті тридцяти метрів над містом з’єднав бульвар Шевченка з Кловською горою і далі, швидкісною трасою пересікаючи вулицю Івана Мазепи і Дніпровській узвіз, спускався до моста через Дніпро.

Не доїжджаючи до вулиці Івана Мазепи, Нерубай з їхав праворуч з екзиту 27 і добрався до свого будинку на вулиці Панаса Мирного, де вів холостяцьке вільне життя в пентхаузі, з якого відкривався вид на Київ. Калина, вийшовши на балкон, подумала, що це місто нагадує їй Рим, хоча наче ні в чому не схоже було на Вічне Місто, але не встигла до кінця збагнути цей парадокс, бо Нерубай згріб її з балкона, здер одяг і завалився з нею до ліжка, де через кілька хвилин заснув, як дитина, навіть не скинувши Калину з себе. Вона була легка, мов квітка.

Вона ще не знала, що через три дні вдень, коли Оксан Нерубай піде на роботу, в двері постукають, і в квартиру ввійдуть двоє ввічливих людей, які покажуть значки агентів Національного агентства внутрішньої безпеки. Вони повезуть Калину в похмурий будинок на вулиці Володимирській і допитуватимуть дівчину впродовж трьох годин. Їх цікавитиме все, що стосується Римського клубу та його співробітників, фотографи яких їй покажуть. З-за затемненого скла за Калиною Луцик спостерігатиме немолода жінка, схожа на звичайну київську бабусю; у Калини візьмуть підписку про нерозголошення й доставлять на вулицю Панаса Мирного якраз за півгодини до повернення з роботи Нерубая, який затримався на важливому засіданні Комісії з питань розширення прямої постдемократії в Україні-Руси.

О третій годині ночі Палій прокинувся, не розуміючи — де він, хто він і що з ним відбувається. Він перевертався у темряві, наче сидів у тренажері пілотів космічної авіації. Дуже боліла голова. Щоб зупинити нестримне перекидання, він почав мацати руками все навкрути, поки наштовхнувся на щось тепле. Леда, гола і нічим не прикрита, спала поряд, і доторки чоловіка не розбудили її, бо так само, як і він, вона напилася до нестями під час вечері, даної начальником полігону 444 «Десна», бригадним генералом Цимбалюком на честь міністра оборони генерала армії Палія та його дружини. Ширяння у невагомості обірвалося, Палій зрозумів, що сидіть у ліжку королівського сайзу поряд зі сплячою дружиною, ще не тямлячи, де і чому. Але гострий страх — ознака алкогольної інтоксикації — пойняв його разом із поверненням пам’яті: вони з Ледою спали на другому поверсі дерев’яного будинку для гостей, зведеного на березі Київського моря серед сосен, неподалік від танкодрому 269-го учбового центру сухопутних військ України-Руси.

— Ледо, Ледочко, — почав розштовхувати дружину Палій. — Прокинься.

Нарешті зі стогоном Леда підвелася і злякано спитала:

— Що сталося? Де ми?

— Я боюся.

Чоловік поклав руки на її плечі й притулив дружину до себе. Вона відчула, як він тремтить.

«Мерзотник, — подумала вона, — менше пити треба, не дасть поспати».

Вона спробувала розімкнути його обійми, щоб знову лягти, але Палій тримав її міцно, наче останню надію.

— Чого боїшся, герой України? — глузливо спитала вона. — Зелена чупакабра наснилася?

Він почав шепотіти їй на вухо:

— Три дні тому до Стригуна прийшли слідчі військової прокуратури.

— Ну і що? Давно треба, щоб не крав…

— Та ні, якби ж то… Гребуть під аварію з гелікоптером… пам’ятаєш, коли Грім і Войчишин загинули?

— А тобі що до цього? — не зрозуміла Леді. — При чому тут ти? Ми з тобою якраз із Мальорки приїхали, пам’ятаєш? Ще речі не розпакували. Ще купальники мої були вогкі, — вона засміялася. — Господи, як добре було… А тепер… Якого біса ти привіз мене до цього лісу? Мені твої навчання до…

— Послухай, мать твою! — гримнув по-солдатськи Палій, наче перед ним був якийсь проштрафлений лейтенантик, а не половецька князівна. Він боляче стиснув її плечі й знову перейшов на шепіт: — Це я… я віддав наказ Стригуну знищити Грома. Бо я дізнався, що Гайдук хоче мене змістити з міністра оборони і поставити замість мене Грома. І ти, дорога, перестала б бути першою леді Збройних сил. Уявляєш?