Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

У суботу, 26 лютого 2084 року, об 11:45 AM до аеропорту Палермо прибув рейсовий літак із Тунісу, з якого вийшла худорлява молода на вигляд людина в чорному тюрбані й довгому чорному плащі. Над Сицилією сяяло весняне сонце, зелене віття пальм похитувалось під морським вітерцем, яскраві квіти на клумбах майже по-літньому радували око різнобарв’ям. До людини в чорному підійшов кремезний чолов’яга в шоферській сірій уніформі й кашкеті з золотою кокардою, спитав:

— Пробачте, пан Нурдин Асанбай?

— Так, — зупинився приїжджий.

— Дозвольте взяти ваш багаж, — шофер ввічливо підхопив подорожню (теж чорну) сумку на коліщатках і підвів гостя до «Ролс-Ройса» золотого кольору, припаркованого прямо перед входом до аеропорту, незважаючи на заборонні знаки.

— А вас як звуть? — спитав пан Асанбай.

— Вінсент.

— Дуже приємно, — сказав гість, перед яким були привітно відкриті задні праві дверцята автомобіля. «Дуже приємно познайомитись із головним вбивцею з Фонду Крюгера», — подумав він.

Через тридцять хвилин «Ролс-Ройс» тихо в’їхав на подвір’я замку Крюгера і зупинився в трьох метрах від вкритих золотим орнаментом дубових парадних дверей. Головним елементом орнаменту була вигадливо-каліграфічно виконана літера «К». На темно-червоному перському килимі стояв огрядний лисий чоловік у зеленому шовковому френчі, який назвався Полковником.

Широко всміхаючись, Полковник повів гостя урочистими сходами нагору (Вінсент ніс позаду багаж) й показав пану Асанбаю його апартаменти: розкішну кімнату — кабінет із балконом, що виходив на море, спальню і рожево-мармурову ванну кімнату, немовби транспортовану з семизіркових готелів Катару.

— За годину — ланч із паном Крюгером, — повідомив Полковник і позадкував до виходу, залишивши гостя на самоті. Той, зорієнтувавшись, де встановлено камери стеження, витягнув із сумки невеличкий пошарпаний бухарський килимок і став на коліна, схиливши у ревній молитві голову перед Сходом.

Ланч було накрито в бібліотеці, яка вразила гостя багатством старовинних книжок, серед яких, мабуть, зберігалися справжні раритети — що викликало в пана Асанбая певну заздрість і жаль, що не зможе поритися в манускриптах, знайти щось унікальне, ще не читане, сховане на трьох ярусах цієї величезної книгозбірні. Його увагу привернув старовинний глобус діаметром з півтора метра, вісь якого трималася на дерев’яному рухомому механізмі.

— Подобається? — почувся хрипкий голос.

Пан Асанбай озирнувся: до нього повільно наближався інвалідський візок, в якому сиділа подоба людини — роботизовано-чорна істота, яка, здавалося, виповзла на весняну заквітчану землю Сицилії з підводних глибин, звідти, де живуть восьминоги.

Нурдин Асанбай хоч і був готовий до зустрічі з Потворою (Остап вислав Раулю детальний опис Крюгера та його співробітників), але здригнувся від огиди: сісти з ним за один стіл — все одно, що обідати з медузою.

— Пан Крюгер? — чемно спитав гість. — Нехай Аллах благословить вас. Це велика честь для мене — бути вашим гостем… — мовив він по-російськи.

— Аллах Акбар, — відповів Крюгер, склавши молитовно руки так, що металеві пальці брязнули, наче виделкою стукнули по ножу. — Я вітаю в моєму домі представника великого шейха Омара аль-Бакра, вірного продовжувача справи Пророка — мир йому та благословення Аллаха. Прошу до столу.

Сівши до столу, вони помолилися мовчки і взялися до їжі. Крюгер запропонував гостеві ще не бачену ним страву — гречані галушки в глиняних мисках зі сметаною і маслом, та ще й политі згори медом.

— Благословенна земля, де народилася така їжа, — мовив гість. — Хто ті щасливці, що можуть скуштувати таке?

Крюгер споживав їжу спеціальним висувним хоботом, усмоктуючи галушки всередину з певними хрюкаючими звуками, до яких пану Асанбаю непросто було звикнути. Але небесний смак галушок компенсував усі звукові страждання, що випали на долю посланця шейха Омара.

— Буду з вами відвертий, — прохрипів Крюгер. — Шейх Омар просив довіряти вам, як самому собі. Я з України. Місто Полтава. Столиця галушок і вареників. До речі, зараз нам подадуть вареники з вишнями. Я — маршал України. Найвища посадова особа держави. А не якийсь генерал-самозванець, диктатор і тиран моєї нещасної Батьківщини. Моє справжнє прізвище — Крейда. Іван Оврамович.

Він зробив багатозначну паузу, і електронні об’єктиви його протезних очей засвітилися червоними жаринками.

Але на гостя його слова, здається, не справили великого враження, бо він залишився чемно і уважно незворушним. Сказав лише: