Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Я вас знаю, — сказав незнайомий. — Ви — Оксана Хмелько. Я бачив вас по телевізору. Ви мені дуже потрібні.

— Ви хто? — ступила крок назад Оксана.

— Ви навіть краща, ніж я уявляв.

Його білі очі пропікали її з ненавистю. Оксана, затинаючись, розстібнула сумочку й намацала холодний метал пістолета.

— Та не ялозьте ви… я вас не зґвалтую. Хоча треба було б, — зітхнув він.

— Що вам від мене треба? — голосно, щоб її почули в дворі, спитала Оксана. Але в дворі нікого не було, а іржаві звуки розбитого фортепіано заглушали її голос.

— Мене зовуть Воля. Василь Воля. Законний Президент України-Руси.

— Як же так? — розгублено спитала Оксана. — Я чула, що Воля…

— Не вірте нікому, — всміхнувся незнайомий. — Вони брешуть. Вони нікого не вбивають, тільки кажуть, що вбили. І я себе не вбивав. Вони тільки роблять вигляд, що розстрілюють. А на шибеницю вішають гумові ляльки, а не людей. Нікого не вбивають. Всіх висилають на каторгу. В Чорнобиль.

Оксана гарячково пригадувала, як насправді виглядав колишній Президент Воля, але не могла нічого згадати. Здається, блондин. У незнайомого — сивий брудний йоржик на голові й жовтушне обличчя хворого на гепатит С.

— Тих, кого вони засудили до страти, перевели у «Чорнобиль-30». У підземні ядерні цехи. Гафній, чули про таке? Спочатку я був у таборі для інтернованих на Волині. Потім вони оголосили, що я покінчив життя самогубством. І перевели мене в «Чорнобиль-30». Якби не Леся, загинув би там. Вона мене викупила.

— Що вам від мене треба?

— Дуже проста річ. Я хочу виступити у вашій програмі й розповісти всю правду.

«Божевільний, — подумала Оксана. — Або провокатор. Воля помер. Все, що каже ця людина, — брехня».

— Я кажу правду.

Незнайомий скинув смердючий мішок, розв’язав і почав щось шукати. Витягнув шматок черствого хліба, знову закинув до мішка, потім знайшов щось і простягнув Оксані. Це була глиняна свистюлька — заяложена, майже чорна.

— Що це?

— Це — сурма віщого Бояна, головного жреця царя Артани.

Він приклав свистюльку до рота й надув щоки. Звук вийшов жалібний, ледь чутний.

— Беріть. Ця сурма врятує Україну. Ви врятуєте. Ви єдина кажете правду.

Вона з відразою взяла заслинену свистюльку.

Незнайомий закинув мішок на плечі.

— Я чекаю запрошення на програму. Прощайте. Тільки свисніть, я прийду. Я живу в Рівному у Лесі.

Відсунувши Оксану вбік й обдавши її смородом безхатька, він повільно, не озираючись, пішов із двору. Дивно, але в цьому дворі не було видно камер спостереження — мабуть, коштів у житлокомунгоспу не вистачило.

Зайшовши всередину дитячого садка, Оксана почула дитячий галас і запахи молока та манної каші. Діти вовтузились біля маленьких шаф, шукаючи свій одяг. Вихователька Варвара Овдіївна — втомлена сорокарічна жінка у білому халаті — побачивши Оксану, одразу почала кричати так, наче знову на Землю впала Велика Темрява.

— Мамо, що ви собі дозволяєте? Ваша дочка знову упісялась. Це що за безобразіє? Простирадло я вам пратиму? В нас не вистачає білизни, а та що є — дрантя запісяне.

Вона взяла зі столу зіжмакане простирадло і жбурнула його Оксані. Та, як була у весняному рожевому легкому платті з золотими нитками, що пронизували його, наче промені сонця, ледве встигла схопити простирадло, не знаючи, куди його сховати. Її Леся злякано зіщулилась коло шафи. Сльози текли по її обличчю.

— І щоб більше вона не пісяла вдень під час сну. Інакше…

— Що інакше? — зблідла Оксана і ткнула виховательку простирадлом в обличчя. Та злякано відсахнулася від цієї телевізійної стерви, багатійки, випещеної задаваки.

— Ви ніколи не упісювалися в дитинстві? — крикнула істерично Оксана, нічого не тямлячи від приниження. — У вас тут холодно, незважаючи на спеку. В туалет зайти не можна, діти бояться… Даєте в обід якусь сечогінну бурду дітям, яку компотом називаєте! А потім дивуєтесь, що діти пісяють.

Вихователька схопила вологе простирадло й почала принижено вибачатися, бо жахнулась, подумавши, що може втратити це місце, і статус державного службовця, і непогану пенсію в майбутньому.

— Вибачте, Оксано Дмитрівно, це непорозуміння… Вибачте, цього більше не буде.

— Мамочко, мамулю, — заплакала Леся. — Я більше не буду. Даю тобі чесне-пречесне слово. Забери мене звідси.

Схопивши Лесю за ручку, не розпитуючи її, як зазвичай, про новини дитячого садка, потягла доньку, задихаючись у паркому повітрі, через парк Шевченка до підземного паркінгу. Треба було повертатися в телецентр на запис програми.