Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Папа, широко посміхаючись, підійшов до земляків із простим привітанням «Агой!». Тільки наблизившись упритул до цієї групи прочан, зрозумів, навколо чого вони гуртувалися: на спеціальних ношах-візку лежала паралізована огрядна стара жінка з нерухомим безформним обличчям, схожим на сіру подушку, з грубо намальованими губами і бровами; сиве волосся старої було занедбане, нерозчесане, безнадійно жовтуватого кольору. З відразою Папа помітив, як слина хворої стікає з кутиків рота на підборіддя. Це був єдиний знак життя, бо заплющені очі й колір обличчя робили її схожою на мерця. Люди, що привезли сюди цю безнадійно хвору напівмертву жінку, оточили Климента й говорили навперебій, щось благали від нього — він ледве зрозумів, що це — їхня мати й бабуся, й вони просять — ні мало, ні багато — зцілити її, уздоровити, як робив це колись Христос. Хтось, мабуть, син, медично освічений, розповідав, що в хворої поліартрит і поліневрит, погіршені діабетом та інсультом — наче тут, на площі Святого Петра ці клінічні терміни могли допомогти скромному словацькому монахові сотворити диво. Охоронці нервували, боячись, що в таку спеку ця жінка може померти тут, на площі, чим зіпсує папську месу — й один зі швейцарських гвардійців, приклавши ліву руку до рота, викликав реанімаційну бригаду ватиканської медслужби, щоб допомогти якщо не жінці, то Папі вийти з цієї ситуації й не залишити по собі мертве тіло.

Але Папа перебував у іншому вимірі — таке з ним нечасто траплялося, — й, відключившись від галасу земляків, зосередився на молитві: «Отець небесний, дай мені сили допомогти хоч чимось цій нещасній, спаси і помилуй її». Подолавши огиду, поклав свою м’яку руку на чоло паралізованої жінки, відчувши смертельну холоднечу її тіла, наче родина тримала її в холодильнику, і, забувши про все, впав у транс. Йому здалося, що сили полишають його і що не існує великого збіговиська людей навколо нього, що він у пустелі, де наштовхнувся на нещасну, яка потерпає від спраги, й він має поділитися з нею останньою краплиною води; відчув, як гарячими стають кінчики його пальців, що торкаються чола нещасної, й затьмарення — коротке, як сон змореної людини, що йде по пустелі, вибиваючись з останніх сил, — зійшло на нього, і йому здалося, що він почув здалеку голос Месії: «Царство Боже ось-ось відкриється перед тобою», — а потім уже не чув нічого — і прокинувся від якихось вигуків, у чужому місті, серед незнайомих людей, нічого не розуміючи — хто він і де опинився.

Навіть словацьких слів не розумів, а натовп навколо нього кричав, що сталося диво — і тільки тоді, відходячи від нош (на таких ношах, що стоять на чотирьох ніжках із коліщатками, амбуланси забирають поранених в автомобільних катастрофах), Папа побачив незнайому стару жінку, що підвелася, задихаючись, простягла до нього руки і щось кричала, викривлюючи грубо розмальований яскраво-червоною помадою рот, у якому не було зубів; з рота лилася цівка слини — і Климентові стало гидко, наче зробив щось непристойне. І тільки тоді він побачив ще один плакатик, що його тримала гарненька кароока дівчинка років п’яти, і прочитав напис: «Дорогий Папо, будь ласка, порятуй мою бабусю Катарину Прокопчакову-Штіллер, твою колежанку з університету в Ружомбероку!» Охорона, побачивши свого патрона, близького до знепритомлення, викликала папамобіль і, всадовивши Климента всередину, де кондиційоване повітря принесло йому полегшу, відвезла до палацу Сикста, де очікував його особистий лікар, професор-інтерніст Серджіо Аруна, який діагностував у пацієнта стан вичерпання, близький до колапсу.

Засинаючи, Климент найбільше боявся, щоб йому не наснилася ця страшна баба з сірим розмальованим обличчям, з гнилісним запахом тілесних гріхів, що йшов від неї. Подумав, здригаючись, що ж насправді міг відчувати Христос, уздоровлюючи прокажених, вкритих виразками та гнійниками людей: можливо, й у Нього починалася блювота після таких зцілень?

Не знав, що Вічне Місто охоплене однією новиною: Папа Римський здійснив диво! Повернув до життя паралізовану жінку! Це перше з трьох див, необхідних для того, щоб стати святим.

«8 червня 2084 року. Адреса: 5 км sul Aeropuerto International de Limon, 70101, Costa-Rica, Close to Playa Westfalia Hotel

Генералу армії Гайдуку І.П.

Дорогий Ігорю Петровичу.

Як і обіцяв, пишу Вам одразу, як тільки ми кинули якір на березі Карибського моря — все ж ближче до України, ніж з узбережжя Тихого океану. Коста-Рика — дійсно казкова, як ми її побачили під час першої поїздки, унікальна країна, призначена, здається, для щасливого мирного життя. Навіть дивно тут згадувати Україну, „Чорнобиль-30“, усі наші катастрофи та війни, бо тут, де райська природа і все цвіте круглий рік, наші негаразди здаються такими абсурдними… Ми зупинилися неподалік від портового міста з дивною назвою Лимон. Я подумав, що і в нас могли б існувати міста Яблуко, Груша, Слива або Соняшник. Уявляєте, Київ-2 — місто Соняшник? Купили двоповерховий будинок із сонячними батареями на південь від пляжу Вестфалія, поряд із національним заповідником Кагуїта. Будинок виходить на море і унікальний білопісковий пляж, бо всі інші пляжі в цій країні — чорні, з вулканічного піску. Дім наш розташований у маленькому, добре охоронюваному селищі Парадайз-Біч, де живуть американці — відставні фінансисти, офіцери — переважно генерали, високопоставлені чиновники. Так, нашим безпосереднім сусідом є маршал авіації, колишній головнокомандувач військ космічної і протиповітряної оборони Конфедерації держав Північної Америки Алекс Джозеф, самотній джентльмен, який щоранку під звуки гімну піднімає прапор Конфедерації, а потім цілими днями сам із собою грає в баскетбол, причому щит із кільцем у нього встановлений на рівні його зросту: не треба вистрибувати. А ще біля нашого котеджу поселилася велика червоно-зелена папуга завбільшки з доброго індика, яку ми охрестили Ерною і яка час від часу несамовито кричить, лякаючи нас спочатку. Тепер ми вже звикли.