Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Відчуваючи насолоду від щойно продемонстрованої своєї адміністративної ваги, Нерубай уже летів нестримно на хвилі дитячої поквапливості, яка нічого спільного не мала зі справжньою державницькою мудрістю.

— Валю! — гукнув він у трансі натхнення. — Можеш показати мені цю тварюку? Я завтра зрання пораджуся з людьми із національного розвідувального агентства, розкажу їм. Перед засіданням комісії.

— Звичайно, можу, — зрадів Троянко, згадавши пророцтво чорної дівчини-екстрасенса й відчуваючи, що історія з сараною — його єдиний найімовірніший шанс привернути увагу держави до потреб Музею зоології.

— Тоді поїхали!

— Хлопці! І ми з вами, — молитовно склала руки Луїза. — Можна?

— Я теж хочу! — по-дитячому надула губки Калина.

Крива веселощів знову поповзла вгору — пропорційно до нових порцій випитого вина.

— По конях! — нетерпляче скомандував Нерубай, і вони, не прибираючи за собою, бо вирішили повернутися на Поділ, щоб догуляти, сіли в «Порше» й поїхали вгору Андріївським узвозом і, звернувши біля Оперного театру з Володимирської ліворуч, проїхали кілька десятків метрів униз і зупинилися перед кам’яними сходами, що вели до Музею зоологи. Була десята година вечора, й над Києвом стояла темрява.

Темрява панувала у вестибюлі музею. Світилося лише віконце вахтера, старого безногого ветерана українсько-московської війни. Дід добре знав Троянка, його, як він казав, «наукові захерони», але й поважав, бачачи, як той працює, і тому, знявши охорону з музею, дав Троянкові зв’язку ключів.

Обережно, щоб не спіткнутись у темряві, компанія піднялася сходами на третій поверх, пройшла повз бронзове погруддя засновника музею М. Щербака, й, запаливши світло у першій залі, яка починалася з художньо виконаної панорами Дніпра й неозорих ланів, подалася далі — до окремого входу, що вів у лабораторні приміщення.

Троянко з силою натиснув на ключа (треба б замок прооливити), й двері з рипом відчинилися. Гості увійшли в темряву, сповнену тих запахів, що їх щодня приносив додому Троянко. Він увімкнув ощадливе світло в коридорі.

Пам’ятав, що металеву коробочку з сараною поклав у лабораторії ентомології, кімната № 7, до спеціального настільного пластиково-сталевого боксу з рукавицями з товстої синьої гуми, що стирчали назовні боксу — в них вкладалися руки дослідника для проведення різних операцій усередині. Там лежав інструментарій для роботи з небезпечними комахами, стояли газові горілки.

Троянко давно не був у цьому приміщенні, бо працював з аргентинськими експонатами в таксодермічний лабораторії, кімнаті № 12, а лаборантка Зіна, яка відповідала за ентомологічне приміщення, була в черговій декретній відпустці: вона йшла на рекорд Музею зоології з перманентного народження дітей і привела у цей світ уже четверту дитинку, а тому майже ніколи не виходила на роботу.

Троянко довго шукав ключа з висячим номерком «7», потім обережно прочинив двері. Його вразив неприємний, зовсім новий і незнайомий запах та тривожний шурхіт, що лунав ізсередини. Його друзі посміювалися в коридорі, а Луїза легко стрибала, наче на тренуваннях, дістаючи рукою до портрета якогось Шмальгаузена.

Намацавши лівою рукою вимикач світла, Троянко доторкнувся до кнопки. І остовпів, побачивши, що коїться в кімнаті № 7. Усередині боксу роїлася, гомоніла грізно, билася в прозорий пластик важка хмара сарани брудного, сіро-жовтого з чорним, кольору, розбухла, мов тісто у діжці. Бокс тремтів, наче під час землетрусу. Розгублено ступивши до лабораторії, Троянко зупинився в метрі від боксу, не знаючи, що робити, не розуміючи — як, під впливом чого одна мертва особина розмножилася в боксі, за рахунок чого харчується? Ці теоретичні роздуми перервав зляканий жіночий голос:

— Ой, що це?

Це Луїза, стрибаючи, весело забігла до лабораторії й зупинилася поряд із Троянком, завмерши від побаченого. Вона навіть фартушка не скинула, не залишила вдома. Нерубай і Калина ще стояли в коридорі, бо надумали цілуватися під портретом Шмальгаузена.

І тут сталося непоправне, те, чого Троянко до кінця своїх днів не забув, не вибачив собі.

Почувши голос Луїзи, хмара сарани почала рухатись розлючено, перетворившись раптом на єдину спресовану несамовитою силою масу, яка важкими ударами — наче молотом — розтрощила прозорий пластик боксу й накинулася на Луїзу. Та закричала жахливо, відбиваючись від сарани. Троянко кинувся на допомогу дружині, але тверді, завбільшки п’ять сантиметрів, наче зроблені з металу тварюки, не звертаючи на нього жодної уваги, терзали нещасну Луїзу, вгризалися в її молоде тіло, вкривши його щільною рухливою пеленою, наче голодна бджолина сім’я, що обсіла рамку з медом. Сарана шматувала Луїзу, не реагуючи на піну з вогнегасника, яку пустив на них Троянко. Перелякані Нерубай та Калина закрили двері до кімнати № 7, з якої лунали страшні Луїзині зойки. Нерубай набрав на урядовому гаджеті номер директора Агентства з надзвичайних ситуацій і не попросив, а наказав (голос його тремтів і зривався на фальцет) від імені Гайдука прислати негайно в музей бійців із вогнеметами й пожежників, щоб гасили пожежу.