Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Варламов дихав важко, наче риба, викинута на берег.

— Недавно мы насыпали здесь курган, поставили церковь архангела Михаила. Здесь покоится полмиллиона воинов — и наших, и ихних…

Він знову перехрестився.

— Вибачте, генерале, я цього не знав. Глибоко співчуваю, — перехрестився Гайдук.

Варламов з відчаєм махнув рукою.

— И никто об этом не знает. И никакой король Англии Георг не прислал мне меч за победу над врагом… Но теперь, генерал, я хочу показать вам нечто такое, чего действительно никто не знает. Мы теперь союзники, и вам надо обязательно увидеть это.

Їхній гелікоптер полетів на схід, де радувала око життєносна зелень ланів молодої пшениці. І раптом серед зеленого поля Гайдук побачив чорний, наче винищений вогнем, геометрично правильний, видовжений прямокутник, що мертво і загадково лежав посеред буяння вистигаючих хлібів. Щось штучне і неприродне було в цій картині.

— Що це? — вигукнув Гайдук.

— Новое оружие Омара. Две недели назад на это поле набросилась саранча. Туча длиной в тридцать, высотой в десять километров. Миллиарды тварей.

— Десять кілометрів? — не повірив Гайдук.

— Да. За два дня все было уничтожено. Хлеба, деревья, животные, люди. Нам был дан знак: вот что будет с вами, если не сдадитесь. Мы получили сигнал, который через час уничтожил все наши компьютеры. На изображении — саранча. Все поедающая, все флеш-карты и коммуникации. Едва остановили.

— І як ви з цими тварюками боролись?

— Пытались огнем. Вот почему я вооружил войска огнеметами. Но результаты были незначительны. Бойцы с огнеметами погибли.

— А далі?

— А дальше? Через два дня саранча исчезла. Как будто получила приказ об отступлении. Ничего неизвестно. Что, где? Ни одной особи мы не нашли… Берегитесь, генерал. Я слышал, что нынче в Украине ожидается отменный урожай.

Гайдукові здалося, що він бачить кошмарний сон, від якого несила прокинутись. Але і дивитися далі у паралітичній дрімоті не можна, якщо хочеш жити.

Третю річницю шлюбу Валентин та Луїза Троянки вирішили відсвяткувати в компанії їхнього найближчого друга Оксана Нерубая, який урізноманітнював репертуар їхніх веселих збіговиськ, приводячи щоразу нових дівчат. Одного разу це була циркова акробатка, яка, напившись, стрибала по меблях, і, вчепившись у старовинну люстру, розхитувалась на ній, наче мавпа на трапеції, а в іншому виявилася абсолютно тупою істотою, нездатною на елементарну світську розмову, навіть під впливом добрячої порції горілки з лимонним соком. На другу річницю Нерубай прийшов разом із дівчиною-екстрасенсом — чорнявою товстухою з готичним малюнком обличчя й неймовірного розміру грудьми, що ледь не вивалювалися з декольтованого чорного плаття, дратуючи Луїзу, яка ревниво спостерігала, як чоловіки, хміліючи, тільки й дивляться на білі пагорби, уявляючи себе альпіністами, що повзають по цих крутосхилах. Дівчина-екстрасенс мовчки дрібними ковтками пила червоне наче кров австралійське Мерло, облизуючи вологим язичком чорні нафарбовані губи, і вивчала подружжя Троянків. На Нерубая майже не звертала уваги, бо спізнала його в ліжку, пророкуючи йому щасливе сексуальне безсімейне майбутнє і розуміючи, що довго не витримає його державницько-філософської маячні й захоплення Другою світовою війною, далекою, забутою і нецікавою сучасним «готам».

Поглянувши на Луїзу, дівчина-екстрасенс ліниво сказала, що та грає в футбол і що наприкінці сезону їй зламають ногу. Троянку прорекла велике відкриття і звання академіка тарганячих наук, що було нескладно спрогнозувати, подивившись на його квартиру, перетворену на філію Зоологічного музею — з опудалами й колекцією тропічних метеликів.

Троянко з Луїзою жили на Подолі, у тій його старовинній частині, що примикала до Контрактової площі й де збереглися ще розкішні будинки стилю «модерн» початку XX століття — для лікарів, адвокатів, чиновників, перетворені згодом на пролетарські гуртожитки-клопівники. Після реконструкції цим будинкам було повернуто їхній первісний паризький вигляд, тільки прийшли інші мешканці — кияни восьмого покоління, першого після Великої Темряви.

Луїза — двадцятирічна міцна дівчина з чулими губами й короткою стрижкою «йоржиком» грала правим півзахисником у молодіжній збірній України-Руси з футболу. Щоб утілити в життя принцип гендерної рівності, ГФФ — Глобальна федерація футболу — запровадила з 2070 року нове правило, згідно з яким було заборонено поділ команд на чоловічі і жіночі, й створила змішані команди: сім гравців — чоловіків і четверо — жінок, що додало футболу видовищності й драматизму, або, як іронізували старі консерватори-злослови, збагатило футбол сексизмом-фемінізмом. Тренери відпустили Луїзу на три дні зі зборів на базі у Ворзелі: за два тижні у Дортмунді мала відбутися гра зі збірною Німеччини.