Іван Єфремов: Серце Змії

Але лікар зорельота наполіг на своєму. Він довів, що у хворого залишиться заліковане вогнище, котре може дати новий спалах при величезних фізіологічних перевантаженнях, що їх переносять зорельотчики.

Астронавігатор ліг на широке ложе, обплутаний дротами імпульсних датчиків. Тридцять шість приладів слідкували за станом організму. В затемненій кімнаті розмірено заблимав і слабо задзвенів гіпнотизуючий прилад. Світ Сім окинув поглядом апарати і кивнув Афрі Деві — помічникові лікаря. Кожен член екіпажу «Теллура» суміщав декілька професій.

Афра присунула прозорий куб. В синюватій рідині лежав членистий металевий апарат, схожий на крупну сколопендру. Афра вийняла з рідини апарат і з другої посудини витягнула конічну втулку з приєднаними до неї тонкими проводами, або шлангами. Легке клацання затискача — і металева сколопендра заворушилася, видаючи ледь чутне бриніння.

Світ Сім кивнув, і апарат зник у розкритому роті астронавігатора, що продовжував спокійно дихати. Засвітився напівпрозорий екран, косо поставлений над животом хворого. Мут Анг присунувся ближче. У зеленкуватому сяйві сірі контури нутрощів були цілком виразними, і по них повільно рухався членистий прилад. Легкий спалах майнув, коли прилад дав імпульс замикаючому м’язові — сфінктеру шлунка, проник у дванадцятипалу кишку і став повзти складними звивинами тонких кишок. Ще трохи — і тупий кінець сколопендри вперся в основу червоподібного відростка.

Тут, в області нагноєння, болі були сильнішими, і від тиску приладу мимовільні рухи кишок так посилилися, що довелося вдатися до заспокійливих ліків. Ще кілька хвилин — і аналітична машина з’ясувала причину захворювання: випадкове засмічення відростка, встановила характер нагноєння і рекомендувала потрібну суміш антибіотиків та знезаражувальних ліків. Членистий апарат випустив довгі гнучкі вусики, які глибоко занурилися в апендикс. Гній був відсмоктаний, піщинки, що потрапили в апендикс, видалені. Затим відбулося енергійне промивання біологічними розчинами, які швидко загоїли слизову оболонку відростка і сліпої кишки. Хворий мирно спав, поки всередині нього продовжував діяти чудовий прилад, керований автоматами. Операція закінчилася, і лікареві залишалося лише витягнути прилад.

Командир «Теллура» заспокоївся. Хоч якою великою була могутність медицини, все ж нерідко непередбачені особливості організму (адже завчасно визначити їх серед мільярдів індивідуальностей було немислимо) давали несподівані ускладнення, нестрашні у величезних лікувальних інститутах планети, проте небезпечні в невеликій експедиції.

Нічого не трапилося. Мут Анг повернувся до скрипкорояля, в знелюднілу бібліотеку. Командиру не схотілося грати, і він поринув у роздуми.

Не раз уже командир зорельота повертався до думок про щастя, про майбутнє.

Четверта подорож у космос… Але ще ніколи він не думав здійснити такий далекий стрибок через простір і час. Сімсот років! При тій стрімкості життя, наростанні нових досягнень, відкриттів, при тих обріях знання, які вже досягнуті на Землі! Важко порівнювати, та сімсот років означали мало в епохи стародавніх цивілізацій, коли розвиток суспільства, не підстьобнутий знаннями і необхідністю, йшов лише до подальшого поширення людини, заселення ще порожніх просторів планети. Тоді час був безмірним і всі виміри людства текли повільно, як колись льодовики на островах Арктики та Антарктики.

Століття немов провалювалися в порожнечу бездіяльності. Що таке одне людське життя, що таке сто, тисяча років?

Майже з жахом Мут Анг подумав: як велося б людям стародавнього світу, якщо б вони могли знати наперед повільність тогочасних суспільних процесів, зрозуміти, що пригнічення, несправедливість і невлаштованість планети будуть тягнутися ще так багато років? Повернутися через сімсот років в стародавньому Єгипті означало б потрапити в те саме рабовласницьке суспільство з його найгіршим пригніченням, в тисячолітньому Китаї — до тих самих воєн і династій імператорів чи в Європі — від початку релігійної ночі середньовіччя потрапити в розпал багать інквізиції, розгулу шаленого мракобісся.

Та тепер спроба зазирнути в майбутнє крізь насичені змінами, покращеннями і пізнанням сім століть викликає запаморочення від жадібної цікавості до дивовижних подій.

І якщо справжнє щастя — рух, зміна, переміни, то хто може бути щасливішим від нього і його товаришів? І все ж не так просто! Людська натура двоїста, як навколишній світ, що створив її. Поряд з прагненням до вічних перемін нам завжди шкода минулого — вірніше, того хорошого в ньому, що відфільтровується пам’яттю і що раніше виростало в уявлення про минулі золоті віки.