Наталя Околітенко - Крок вікінга

Будинок таки ж дуже занепав — у ньому ніхто не жив років із тридцять, — однак зводила його людина зі смаком, що виявився і в плануванні приміщень, і в малюнку на кахлях двох мініатюрних грубок, і в різьбленому обідку, який прикрашав дах; це був маленький дерев’яний замок, гніздо якогось романтично настроєного анахорета, чиє життя нагло урвалося. На горище Ігор не схотів видиратися, злякавшись протрухлих східців та вузького лазу, зате не проминув підняти віко великої скрині, що стояла в передпокої. Там лежало поцвіле дрантя із слідами справді королівської оздоби — пишної вишивки та металевих бляшок; Ігор підніс до світла чоловічу сорочку й довго милувався візерунком на рукавах — вершники в крислатих бриликах, а поміж них — символічна жіноча постать, що годує з простягнутих рук двох лебедів. Берегиня…

— Не забирайте нічого з тутешніх старожитностей, — попросив він. — За те вам доплачу.

Жінка, яка й досі не мала певності щодо наміру чергового клієнта, — скільки їх, приїжджих та з сусідніх сіл, марно сюди поповодила! — несміливо запитала:

— То як? Ви хочете тут жити?

— Наїздами.

— Та чо! — зраділа жінка. — Дім, звичайно, лишився без пуття, але в найбільшій кімнаті сидіти можна хоч би й зараз.

— Можна. Коли ви ще помиєте підлогу й побілите хоч трохи стіни, то я вам доплачу.

Подумавши, він назвав ціну, яка становила десяту частину тієї, що її просили за будинок, — великою вона йому не здалася, бо неприємної роботи й справді було доволі: пилюка аж закам’яніла по закутках.

Все ще не ймучи віри, що задавнену проблему нарешті вдалося розв’язати, жінка пообіцяла клопіт Із оформленням узяти на себе — нікому ця хата тут не потрібна, й чоловік давно домовився з сільрадою про її продаж. Податки й таке інше вони також заплатять.

Сідаючи в машину, Ігор кивнув:

— Та вже ж якось порозуміємось. Завдаток дам хоч би й сьогодні.

Він подумав, що оформлення купівлі й справді могло б стати неабияким клопотом, але — байдуже, без радості, що його збувся. Зрештою, цей замок у Карпатах був просто забаганкою, і коли б виникли якісь серйозні труднощі, то він від свого наміру відмовився б так само легко, як і зважився на нього. Та все складалося само собою — ну от і добре.

Ігор Манжара був художником-пейзажистом, і літо в нього минуло в клопотах з великою виставкою, про яку мріяв давно і палко. Він з ранку й до вечора сидів у залі, де вона врешті відбулася, чекав відвідувачів і спостерігав, як сонячні зайчики, що проникали крізь пишні штори, мов зграйка птахів, перебиралися з одного полотна на інше й ніби скльовували з них свіжість барв.

Знав, що живопис нині не дуже популярний, що людей не приваблюють і найгучніші імена, однак усе одно чувся розчарованим, бо відвідувачів було таки ж обмаль. Приходили здебільшого бабусі, яким однаково де читати нотації своїм безцінним онукам.

— Ось, Владичку, річка: ти пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до села і бачили достеменно таку? Шкода, що нам тоді не вдалося покупатися, бо недалеко був заводин, який водичку в тій річечці отруював… Що-що? Ні, на картині водичка чиста, не отруєна. А це — галявина в лісі, а під кущем — гриби. Колись я так любила збирати їх, але тепер учені пишуть, що їсти гриби вже не можна, бо вони накопичують важкі метали, а це небезпечно для здоров’я…

Бабуся зітхала, згадуючи, мабуть, ті часи, коли в дівоцтві вона вибігала під грозовий дощ, аби коси були густими, а шкіра свіжою; що ж до онука, то він, вочевидь, розробляв план, як виканючити за культурно збавлений час додаткову порцію морозива чи апельсинову жуйку. В таких випадках Ігор ховався за портьєри або ж тікав до читального залу й вертався, коли чув дівочі голоси й тупотіння підборів по мармурових східцях. Біля зграйки школярок-старшокласниць ще можна було погрітися в промінні слави… Втім, скоро Ігор зрозумів, що більше від оповитих маревом доріг, які щезають за обрієм, більше від схожих на вітрила хмар важать вишневі очі автора картин і той його невідпорний для юнки вік, коли чоловік, набувши зрілості, ще зберігає юнацьку жвавість та струнку поставу.

Словом, після метушливого, сповненого надій та скорих розчарувань літа раптом настала осінь з монотонними дощами й ранніми заморозками — вони обірвали листя, що навіть не встигло зжовкнути, й вихолодили воду; аж у листопаді повернулося тепло, але безрадісне: на голі дерева й мертві квіти.

Тоді Ігор згадав про свій карпатський замок, і перспектива побути в ньому на самоті, відпочити від суєти (малювати пейзажі він уже не збирався, досить і того, що встигнув набазграти до своїх тридцяти п’яти років) здалася йому надзвичайно привабливою.