Микола Дашкієв - Зорепади

Ми начебто йшли кудись нічним лісом. Чи погодився я? Якої плати зажадав? Здається, здібності читати чужі думки. Але чи було це насправді, чи тільки примарилося?

Я не міг з певністю відповісти на жодне запитання. Я не хотів бачити ні рідних, ні друзів. Навколишній світ для мене потьмянів.

Тут мені почали снитися сни.

Незвичайні пейзажі, незнайомі обличчя, дивні рослини й тварини. Я лежав, байдуже дивився в стелю й чекав сну. Тільки уві сні я був бадьорий, дійовий, тільки уві сні я жив.

Поступово мені почало здаватися, що сон — це той час, коли я дію, а дію — коли сплю. Тут я остаточно заплутався, і сни перетворилися на моє звичне існування, реальне і фантастичне водночас.

Я не можу зараз поновити в пам’яті всього, що сталося зі мною уві сні. Дещо пригадується невиразними і безформними уривками, багато подій полишили у моїй свідомості слабкий слід. Але багато дечого, варто мені заплющити очі, постає в уяві з жахливою реальністю, наповнене лініями, звуками, барвами.

Червоно-бура рівнина, вкрита триметровою оранжевою травою. Низько нависли густі хмари. Я стомився. Я кудись іду і знаю, що йти мені дуже далеко. На мені блискучий скафандр з якогось м’якого матеріалу. В руках синя зігнута трубка. Я йду, а трава заважає, плутається в ногах, чіпляється за скафандр.

Колінчасті металеві ноги підтримують зеленаву прозору сферу. Я всередині сфери — перед пультом. Дивний квакаючий голос проймає свідомість.

Це командир. Він доповідає на Базу:

— Плигунці не прорвалися. Жива хмара. Ось вона!!!

Щось сіре, розпливчасте нависає над нами.

— Повний залп — по нас, — спокійно наказує Головний.

Густа імла насичена ще густішими тінями. Зрідка пітьму прорізують спалахи променеметів моїх товаришів. Тіні відступають і знов повертаються. Третій день ми тримаємо кругову оборону. Енергія вичерпується. Де ж допомога?

Уривки зливаються в епізоди, епізоди — в події.

Форт височів над лінивою, зеленувато-жовтою рікою.

Я лежав біля великого променемета в чотирикутнику густої тіні і чув, як наш Головний Л-12 розмовляє з кимось із Старших.

— Не розумію Бази, — каже Головний, — навіщо тримати тут варту цілий рік? Адже вона могла б виходити разом з купцями.

— Але, — невпевнено заперечує Старший, — якщо ми підемо, тубільці зруйнують форт.

— Ну й хай! Кому потрібні ці багновиська! Кілька добре споряджених загонів, і ми дістанемо насіння. Закладемо плантації…

— Тубільці добре охороняють насіння.

— Хто це сказав?

— Купці.

— Купцям вигідно торгувати. Вони привласнюють частину здобичі, діляться з Базою і в такий спосіб змушують інших підкорятися.

Мені подобався мій Головний Л-12. Він, правда, не дуже панькався з Сторожовими, зате з ним було якось спокійно. Л-12 знав усі пастки й хитрощі тутешніх мешканців. Двадцять п’ять років він служив у сторожовому ланцюгу і все пам’ятав. Звісно, ми, народжені в інформаріях, живемо недовго, близько десяти-п’ятнадцяти років. У нас небезпечна служба, ми часто гинемо. Після загибелі нас відновлюють в інформаріях, але при цьому ми втрачаємо стару пам’ять. Не всю, певна річ. Знання про місцєеу природу, технічні знання, систему зв’язку та багато чого іншого нам зберігають. А от все, що стосується служби, пропадає без вороття. Я, наприклад, пам’ятаю лише вісім років. Старші пам’ятають дванадцять-п’ятнадцять. А Л-12 — двадцять п’ять. По-моєму, в жодному форту немає такого мудрого начальника.

Цікаво, ким я був до моєї останньої загибелі? Втім, такі думки небезпечні — це я добре засвоїв у інформарії. Один Сторожовий, наприклад, думав-думав, а тоді взяв та й пішов із форту. Сподівався, певна річ, пожити довше і пам’ять зберегти. Загинув, звичайно. Нещодавно я їздив на Базу й бачив його після відновлення. Він не впізнав мене, начебто вперше зустрів. А в яких бувальцях ми бували!

Мені стало моторошно дивитися на нього. Моторошно і неприємно.

Цікаво, про що це говорив Л-12? Про якісь плантації. Що це таке?! І насіння. Здається, жовтяку.

Про жовтяк я багато чув. Більше, ніж дізнався в інформарії. Там нам повідомляють, де які рослини ростуть, який мають вигляд. Не більше. Решту знають купці, бо вони ці рослини вимінюють у тубільців.

Жовтяк — невелика рослина з круглими темними плодами. Про це я довідався в інформарії. А ось що розповів мені Л-12.

Одного разу тубільці перебили загін купців. Загинули й Сторожові, тільки одному пощастило врятуватися. Він джунглями дістався до форту, а оскільки нічим було харчуватись, він їв плоди жовтяку. З’їв багато і поступово згадав усе, що було з ним до останнього відновлення. Він розпатякав про своє відкриття і потрапив до інформарія, де йому знову все стерли. На жовтяк База наклала заборону. До його добування і перевозки тепер допускали тільки купців, а їсти плоди жовтяку заборонили під загрозою повного знищення. Здобич навантажують на автоматичні ракети і відправляють. Куди? Про це знають тільки на Базі.